Глава 3

Капітан приніс рибу, загорнуту в копію власного прохання.

Едмунд Вейн спочатку побачив мокрий кут паперу. Потім відчув запах. Риба лежала на краю столу, срібляста, з розтуленим ротом; під нею розпливався напис, який писар намагався розібрати, не торкаючись пакунка.

— Заберіть, — сказав Вейн.

Капітан підсунув рибу ближче.

— Свіжа. Ще вранці…
— Я бачу. Заберіть зі столу.

Писар нарешті підвів очі. Капітан глянув на нього, тоді на Вейна й притис пакунок до себе. На темному камзолі відразу лишилася мокра смуга.

Вейн витяг чистий аркуш, поклав на сухе місце.

— Назва судна?
— «Ластівка».
— Ви подавали прохання вчора?
— І позавчора. Мені сказали, що ви приймаєте вранці.
— Сьогодні я тут.

За вікном грюкнули віконниці сусіднього будинку. Вейн перечекав, поки писар знайде перше прохання. У ранковому світлі були видні всі нерівності штукатурки над дверима, і він знову помітив тріщину, яку йому обіцяли замазати ще до того, як він перебрався до цієї кімнати.

Наступного дня після повернення «Мірабелі» порт жив звичайним життям. Під вікнами сварилися через віз, далі хтось продавав сніданок; із причалів приносили папери, з паперів сипався пісок. Вейн ще не звик, що канцелярію тут знаходять за запахом смаженої риби з кухні навпроти. У Лондоні його остання кімната виходила на стіну. Там було темно, зате ніхто не гукав у відчинене вікно, щоб спитати, чи вже прийшов начальник.

Капітан «Ластівки» не мав стосунку до морських захоплень. Йому нарахували плату за стоянку вдруге, за ті самі дні, і відмовлялися віддати папери на вихід. Він прийшов до Вейна, бо двері були відчинені, а на прохання в сусідній кімнаті вже двічі поклали інше прохання.

Писар знайшов квитанцію. Вейн звірив дати.

— Тут одна сума сплачена.
— Я про це й кажу.
— А це?

Капітан нахилився, тримаючи рибу обома руками.

— Платня човнярам. Вони принесли рахунок разом.

Вейн пересунув аркуш писареві.

— Перевірте в книзі. Якщо запис є, дайте йому підтвердження. За копію вдруге не брати.

Писар встав неохоче. Щойно двері за ним зачинилися, капітан поставив рибу на вільний стілець.

Вейн подивився на неї.

— Я вас прошу.
— Та я заберу. Руки затерпли.

Йому було років п'ятдесят; між великим і вказівним пальцями правої руки темніла тріщина. Вейн сам посунув стілець подалі від столу.

— Скільки людей на судні?
— Дев'ятеро зі мною.
— Вантаж?
— Борошно. Трохи солоної риби. Не цієї.

Вейн мимоволі глянув на пакунок, і капітан уперше всміхнувся.

Поки чекали, він розповів, скільки коштує кожен день у порту, скільки з'їдають люди, як покупець на іншому березі збирається відняти за запізнення. Вейн слухав. Йому самому платили із запізненням, а господар помешкання вже вдруге надіслав хлопця нагадати про квартальну плату. На прохання зачекати той відповів, що губернатор теж може зачекати на свою вечерю, якщо кухар не матиме чим заплатити за дрова.

Коли писар повернувся з книгою, помилка виявилася простою: платіж записали під ім'ям власника, вимогу виписали на капітана.

— Виправте обидва записи, — сказав Вейн. — Щоб він завтра не прийшов із другою рибою.

Капітан засміявся вже голосно.

За ним зачинилися двері. Писар витер стілець і поклав перед Вейном тонку теку, перев'язану тасьмою.

— Це вам від секретаря.

Усередині лежала копія губернаторського розпорядження про перегляд каперських дозволів і коротка записка. До післязавтра належало подати справи, за якими можна почати розгляд. Останні два слова були підкреслені.

Вейн прочитав записку вдруге й відсунув убік учорашній перелік, де навпроти половини прізвищ стояло «судно в морі».

* * *

На посаду уповноваженого губернатора у справах морських захоплень Вейн погодився до того, як дізнався розмір утримання. Відступати після цього означало б повернутися до столу, за яким він одинадцять років переписував рішення, прийняті іншими людьми.

Йому було сорок два. Він мав вузьке обличчя, темне волосся, що порідшало над чолом, і звичку розглядати співрозмовника трохи довше, ніж було зручно. У порту це приймали за поганий зір. Насправді Вейн добре бачив і дрібний почерк, і те, як люди ховають руки, перш ніж сказати неправду. Помилявся частіше, ніж хотів би, але зазвичай пам'ятав свої помилки.

Нова адміністрація прибула з наказом забезпечити виконання миру. У гавані про мир знали, в тавернах сперечалися, кого він позбавить заробітку, а озброєні судна все ще поверталися з вантажами, які не купували. Частина виходила раніше, ніж звістка дісталася острова. Частина капітанів посилалася на старі дозволи. Інші казали, що відбили напад і забрали чуже лише як відшкодування. Вейн не міг за одним таким поясненням визначити, хто говорить правду.

Він бачив свідчення моряків, яких висадили на незнайомий берег без води. В одній справі власник захопленого судна просив повернути хоча б одяг сина: той загинув, і батько хотів забрати речі. Між цими аркушами лежали листи від шанованих купців із запевненнями, що надмірна ретельність зашкодить добробуту колонії.

Вейн не любив цього слова в таких листах. Добробут завжди мав адресу відправника.

Він розв'язав другу теку, тоді третю. Один власник озброєного судна мав на острові самі борги; другий продав пай перед останнім рейсом і виїхав. За третім стояв член губернаторської ради. Про четвертого писар сказав, що його можна знайти щовівторка в таверні, але не назвав, у якій саме.

Біля полудня прийшов Кольєр.

Вейн упізнав його за тонким мереживом на манжетах. Представник дому Ешфорда заходив уже тричі: спершу привітати з призначенням, потім уточнити порядок розгляду вантажів, тепер приніс пропозицію надати складські приміщення.

— Для товару, який доведеться тримати до рішення, — пояснив він. — Ваші люди скаржаться, що немає сухого місця.
— Мої люди скаржаться вам?
— У порту всі розмовляють.