Глава 2

Того ранку, поки Кетрін ішла до складу, Еліс дивилася, як їхній дім зникає за щоглами.

Спершу сховались вікна верхнього поверху, потім край даху з кривою ринвою. Ще трохи було видно білу стіну над коморою, але човен повернув, і на її місці постав чужий борт. Еліс лишилася сидіти на носі. За спиною поскрипували кочети, вода бігла вздовж обшивки, з берега хтось гукнув. Вона нахилилася нижче, розглядаючи темну смугу під водою. Смуга поворухнулась і розсипалася на риб.

Із човна Порт-Ройял здавався меншим, ніж із вулиці. Тісне місто на кінці піщаної коси, склади, пристані, дахи, над якими здіймалися корабельні щогли; далі коса тяглася на схід, відділяючи гавань від відкритого моря. За водою лежав великий берег Ямайки, зелений унизу й синюватий там, де здіймалися гори. Уранці Еліс могла розрізнити на них складки й затінені западини. До полудня обриси зазвичай м'якшали, наче хтось проводив по них вологою ганчіркою.

Ямайка була англійським островом у Карибському морі. Над портовим фортом стояв англійський прапор, дозволи на торгівлю видавали від імені англійського губернатора, а батькові листи до Англії йшли так довго, що відповідь часом стосувалася вже проданого вантажу. Сама Еліс Англії ніколи не бачила. Уявляла її за батьковими розповідями: холодна вода, кам'яні сходи до річки, люди, які восени зачиняють вікна на весь день. Тут вікна зачиняли перед зливою, а за годину в кімнатах уже нічим було дихати.

На внутрішньому боці коси вода була спокійніша. Сюди тягнулися човни з бочками, кошиками, живими курми; тут чекали черги до причалів судна з темними смугами водоростей на обшивці. За останніми будинками море ставало просторим. Вітер приносив сіль і запах мокрих водоростей, звільняючи ніс від риби, кухонь та портових канав.

— Надивилась? — спитав Томас Рід.

Еліс обернулась.

Старий сидів до неї обличчям, налягаючи на весла. Капелюх у нього був підв'язаний під підборіддям мотузкою, і вузол щоразу смикався, коли він ворушив щелепою. Він мав довгу засмаглу шию, білі брови й великі вуха, з яких Еліс колись намалювала вітрила. Малюнок вийшов невдалий: Рід упізнав себе раніше, ніж вона встигла додати човен.

— Ми вже минули склад із червоними дверима.
— Я знаю. Де вхід назад?

Вона показала.

— А якщо дверей не видно?

Еліс підвела руку до форту.

— Кут муру. І той дах праворуч.
— Який?
— Світлий, із двома трубами.

Рід озирнувся через плече.

— От тепер дивись, як вони розходяться.

Він зробив кілька гребків, і дах, що ніби стояв над самим муром, посунувся вбік. Еліс стежила за ним, доки між трубою й кутом форту не з'явилася вузька смужка неба.

У шістнадцять вона була невисокою, тонкою в плечах, із довгими руками, яким удома завжди бракувало місця. За столом зачіпала чашки ліктем; у човні могла дістати майже все, не підводячись. Каштанове волосся вигоріло на кінцях і вибивалося з коси дрібними завитками. Ніс трохи задирався, на переніссі й щоках трималися веснянки, хоч вона вже давно облишила рахувати їх. Сіро-зелені очі на сонці здавалися світлішими. Коли Еліс зосереджувалась, то примружувала ліве око сильніше за праве, через що Рід питав, чи вона йому не вірить.

На ній були полотняна сорочка, вицвілий коричневий ліф і стара спідниця, підібрана так, щоб не тяглася по воді на днищі. Черевики лежали під лавою. Вона стягла їх ще біля пристані, лишивши на п'яті червоний слід від задника, й тепер упиралася босими ногами в поперечну дошку.

Рід перестав гребти.

— Діставай.

Еліс витягла з-під лави дощечку з притиснутим до неї аркушем. Край паперу вже загнувся від сирості. На ньому була частина берега, яку вона перемалювала вчора з Рідової карти, і кілька цифр, поставлених його рукою. Старий дозволив узяти копію після того, як вона двічі переплутала в себе північ і напрямок, куди дивилося вікно.

Він тримав човен веслами, а Еліс розклала біля ніг лотлінь — тонку линву зі свинцевим тягарем. Перебрала позначки на ній. Учора перевіряла їх на березі, сьогодні все одно торкнулась кожної.

— Тут три сажні, — сказала вона, глянувши на аркуш.
— То поміряй.

Свинець пішов за борт. Линва ковзала крізь пальці, прохолодна там, де вже намокла. Коли натяг ослаб, Еліс затисла її й нахилилася до води.

— Три з половиною.

Рід дивився на линву.

Вона подивилась теж. Та йшла навскіс, тягнучись за човном.

— Стривай.

Еліс вибрала свинець. Старий підправив човен веслом, дозволив йому трохи повернутися й кивнув. Удруге вона опускала тягар просто вниз, не випускаючи зайвого. Відчула дно виразно: линва на мить обважніла, тоді обм'якла в пальцях.

Три сажні й ще трохи.

— Записувати? — спитала вона.
— Запиши. І що першого разу тягла навскіс.
— Я запам'ятаю.
— Я теж так думав.

Він простягнув їй олівець.

Еліс зробила запис на полі дрібніше, ніж решту. Рід нахилився, прочитав і нічого не сказав.

Вони рушили далі вздовж зовнішнього краю гавані. Старий вибирав місця, звідки берег мав знайомий вигляд, а потім трохи відводив човен убік. Дах зникав за дахом; виступ муру ставав пласким; кущ, який Еліс вважала окремим деревом, зливався з рештою зелені. Вона шукала їх на своєму аркуші й сердито стирала лінії.

Одного разу сама попросила повернутися.

— Чого?
— Я поставила цифру біля іншої будівлі.

Рід глянув на сонце.

— Додому до обіду пам'ятаєш?
— Це недалеко.
— Назад доведеться гребти тобі.

Вона вже прибирала дощечку в сухе місце.

На веслах усе виявилося повільнішим. Поки вони помінялися місцями, човен розвернуло; поки Еліс вирівняла його, загубила дах. Рід сидів на кормі й давав їй час виправитися. За правою долонею защипало — руків'я терло там, де вчора лишився пухир.

Нарешті обидві труби знову стали видимі. Вони проміряли глибину, відійшли далі, повторили. Цифри не збігалися з ранковими там, де Еліс чекала однакових. Довелося ще раз звірити місце, а тоді позначити на аркуші, як лежав човен відносно муру.