Глава 1

Частина I. «Дім»

Поки пан Кольєр шукав у реєстрі потрібну сторінку, Кетрін устигла ще раз порахувати тюки.

Двадцять чотири.

Вона стояла біля крайнього, де крізь грубу обгортку проступала синя пляма, й слухала, як за стіною котять до причалу діжку. На кожному стику дощок та глухо підстрибувала; хтось лаявся, хтось радив узятися з другого боку. У прочинених дверях висіла смуга сонця. Далі, в глибині складу, пахло мотуззям, сухою деревиною і вогким каменем — запахом, який лишався на її сукнях навіть тоді, коли вона сама вже переставала його чути.

— Ось, — сказав Кольєр. — Двадцять два. Як і домовлялися.

Він повернув до неї книгу, притримуючи сторінку пухким пальцем. На манжеті в нього було зовсім трохи мережива, зате доброго: тонкого, щільного, без пожовклих країв. Кетрін ковзнула поглядом від манжети до запису.

— Двадцять чотири.
— Перепрошую?

Вона показала на ряд за його плечем.

— Шість унизу. Чотири ряди.

Кольєр обернувся, наче тюки встигли помінятися місцями, поки він шукав сторінку.

— Два крайні я не включив. Обгортка сира. Ми ще не знаємо, в якому стані товар.

Кетрін глянула на запис удруге. Біля кількості не було жодної примітки.

— Тоді ваші люди залишать їх тут.
— Панно Гартлі, човен уже замовлено на всю партію.
— Отже, ви збиралися забрати й ці два.

За дверима діжка перестала гуркотіти. На мить стало чути, як шкребеться перо в сусідній конторі.

Кольєр закрив книгу на пальці.

— Я збираюся забрати придатний до продажу товар. А якщо в середині волога? Дім Ешфорда бере на себе витрати перевезення, зберігання…
— Розгорнімо.

Вона простягла руку по ніж, що лежав на ящику поруч із обривками шпагату.

— Це зайве, — сказав він. — Усе доведеться перев'язувати.
— У нас є мотузка.

Кетрін зустріла його погляд і всміхнулася. Відчувала, як сповзає на плече світле пасмо, але не стала його відкидати. Кольєр на мить опустив очі до вирізу сукні, потім знову глянув на ніж. Вона лишила руку простягнутою.

У дев'ятнадцять її ще називали дівчинкою люди, яким вона щойно виправила рахунок. Кольєр за першої зустрічі теж дозволив собі щось подібне. Тепер звертався «панно Гартлі», хоча й досі говорив із нею повільніше, ніж із батьком.

— Звісно, якщо ви наполягаєте.

Кетрін покликала вантажника. Разом вони відтягли крайній тюк від решти; вона присіла, підхопивши спідницю вище запилюженої підлоги, й перерізала мотузку. На шві тканина справді була вогка. Ще вранці вона наказувала прибрати товар від стіни — треба буде з'ясувати, чому не прибрали.

Під верхньою обгорткою лежала друга, суха. Кетрін відігнула її й витягла брикет. На великому пальці лишився синій слід.

Кольєр нахилився, взяв фарбу, уважно оглянув край. Вона дала йому час. Другий тюк відкрили так само; він сам вибрав брикет із середини, надламав, розтер крихту між пальцями.

— Добре, — сказав нарешті. — Цей придатний.
— Обидва придатні.

Він поклав уламки на обгортку й дістав хустинку.

Кетрін підвелася. Тепер їй доводилося дивитися на нього трохи згори, і цього разу вона була рада своєму зросту. На вечері довелося б слухати, що поруч із нею чоловік почувається нижчим; тут це нікого не обходило.

— Ви перевірили. Впишіть двадцять чотири.
— За таку партію ми можемо говорити про іншу ціну.
— Про ціну ми говорили у вівторок.
— Коли ще не бачили, як вона зберігається.

Він показав хустинкою на мокрий край тканини. Кетрін уже набрала повітря для відповіді, але стрималася. Край був мокрий. Вона сама це бачила.

Батько стояв коло дверей, пропускаючи повз себе вантажників. Сонце вихоплювало срібний перстень на його руці й сивину біля скроні. Кетрін могла б покликати його одним поглядом. Натомість поклала ніж на ящик.

— Обгортку замінимо нашим коштом. Вантаж отримаєте сухим.
— І знижку за клопіт.
— За який саме?

Кольєр зітхнув і повернувся до дверей.

— Пане Гартлі, ми з вами давно ведемо справи. Я сподівався владнати це трохи простіше.

Батько підійшов. Він був на півголови нижчий за Кетрін, і, коли став поруч, їй одразу захотілося випростатися ще більше. Вона розсердилася на себе й сперлася долонею на ящик.

— Що з товаром? — спитав він.
— Сухий, — відповіла вона. — Пошкоджено зовнішню обгортку на двох тюках. Замінюємо.
— А ціна?
— Узгоджена у вівторок.

Батько кивнув і глянув на Кольєра.

— Тоді що вам заважає?

Кетрін опустила очі до синього відбитка своєї долоні на ящику. Усміхнутися зараз було б гірше, ніж сказати щось зайве.

Кольєр розгорнув книгу.

— Дім Ешфорда розраховував на певну поступливість. Особливо з огляду на майбутні закупівлі.

Вона потяглася до аркуша з умовами угоди. Шістдесят днів до оплати. Саме це й не подобалося їй у вівторок: вони відпускали весь товар, а гроші отримували тоді, коли вже треба було споряджати наступний рейс. Батько погодився — Ешфорд платив справно, хоч і любив змушувати інших чекати.

— Заплатіть за тридцять днів, — сказала вона. — І я поступлюся однією двадцятою ціни.

Кольєр перестав витирати пальці.

— Однією десятою.
— Однією двадцятою. І заберете сьогодні. Мені потрібне місце під інший вантаж.

Він почав рахувати. Кетрін чекала, чуючи біля себе батькове дихання. Різниця покривалася тим, чого вони не заплатять за коротку позику перед виходом «Мірабелі». Вона перевіряла це позавчора, але тепер знову пройшла в думці всі числа. Зійшлося. Втім, частка поступки належала й батькові, а його вона не спитала.

— До сорока днів, — сказав Кольєр.
— До тридцяти.

Він потер нижню губу.

— Чорнило є?

Кетрін сама принесла чорнильницю із сусідньої кімнати. Коли повернулася, Кольєр уже викреслив двадцять два. Він вписав нову кількість, виправив термін і суму, а тоді підсунув аркуш батькові.