Дім - це там, де тебе люблять (1)

Марія сиділа в рейсовому автобусі, що вирушав до одного села під назвою Мишковичі. Вона вдивлялась через скло геть не на краєвиди обабіч дороги, а на ті самотні поодинокі краплі дощу, що повільно стікали донизу. Уже не знати який день у місті трималась похмура погода, небо було затягнуте хмарами і моросив легенький дощик.

Чесно кажучи, Марія не знала, що вона зараз робить і навіщо їй це, просто не хотілось сидіти вдома. Так, вона вже давно знала, що те село, в яке вона зараз тримає путь - то її рідне, адже там народилась її мати, жив тато, і по суті вона мала б з'їздити туди ще шість років тому. Тоді, коли правда вирвалась назовні.

Вона знала, що там у неї ще залишились бабуся з дідусем, яких вона жодного разу в житті не бачила. От пора було і виправляти помилку - пора було познайомитись. Це був такий собі привід, аби Оля не діставала її запитаннями. Адже Марічка геть не була впевнена в тому, що чинить по совісті правильно.

Чомусь свідомість малювала картину, що вона застане лиш опустілу сільську хатину, порослу чагарниками. Хто знає, може там уже нікого й не лишилось?

Сум і печаль знову накрили її з головою. Відколи виписалась з лікарні і знову оселилась у домі Олі, почуття порожнечі не покидало її. Вона геть не рахувала часу, постійно сидячи в приміщенні. Єдине, що радувало - то це Юрчик, який постійно намагався її розвеселити, та й турботи про нього тепер фактично були на ній.

Марія помітила, що прив'язалась до цього милого хлопчака, і вже точно для себе вирішила, що як би там не було, вона триматиме із ним зв'язок.

А Олі довелось спуститись з небес на землю, бо наскільки Маші було відомо, то вони з Дмитром не поладнали, і Оля трималась тепер відсторонено від усіх. Було чути, як її телефон днями розривався сотнями викликів від того директора, та Оля все скидала дзвінки. Що між ними сталось - Маша і не розпитувала, бо не любила лізти в чужу душу. Знала лише, що Оля сильно ображена на Дмитра.

А от їй ніхто не телефонує. Здається, усі, хто міг, залишили її у спокої, так, як вона і хотіла. Та тепер вже не знала, чи справді хотіла такого... Олександр пішов, залишив її, так, як вона і вимагала. Та легше Марії не стало.

Так, його присутність її дратувала неабияк: ці погляди, така колись знайома усмішка, ті всі слова і просто відчуття, що він поряд... Їй подобалось щоразу протестувати, щоразу щось заперечувати, ба навіть ту аварію вона згадувала з усмішкою.

Вона визнала, що останнім часом просто гралась із ним, бо знала, що є важливою, і тому продовжувала тягати за ниточки. Коли відчайдушно просила піти, то чомусь геть не надіялась, що він це і справді зробить.

Марія не знала, що нею керує: злість, помста, прив'язаність, чи може все ж таки те дурнувате кохання... Просто останніми днями зрозуміла, що її життя не прийшло в норму, а без Саші стало ще гірше. Та отямся, красуне: поїзд уже пішов!

Звичайно, що йому набридло постійно бігати за нею. Марія, певно, якби її отак відштовхували, теж би психанула і пішла геть. А за твердженнями Юрчика, його улюблений викладач узяв відпустку і просто зник з міста. Куди він поїхав, навіть Дмитру не було відомо, і хотілось вірити, що це на краще, але ні...

Усі ці роки дівчина переконувала себе, що змогла забути, переконувала і його, що нічого немає... Але чому тоді їй так тоскно?..

В реальності також було все жахливо, бо знала, що там, де вона їде, її ніхто не чекає. Ніхто не зустріне, та й взагалі, нікому вона не потрібна. Чула колись від заробітчан, які повертались в рідні краї, що має бути якесь відчуття радості, задоволення, спокою...

А вона ось приїхала сюди, он крокує вулицею трішки шкутильгаючи (травма ще не до кінця зажила), і знаєте - нічого... Село як село: десь недалеко ліс, видно, що он там за пагорбами протікає невеличка річка... Свіже чисте повітря, автомобілів не так уже й багато, там от - місцевий бар, звідки було чути веселий сміх, ще через кілька метрів - висока класична будівля з прапором, мабуть, сільський клуб...

Не було нічого такого, що змушувало б Марію хвилюватись. Мало б бути рідне, але ні... Можливо все через те, що вона ніколи не сиділа довго в одному місці, і може вважати близьким кожне місто, в якому жила. Та постійного немає, навіть враховуючи Дніпро, немає такого, куди було б бажання повернутись...

І тут якось в одну мить стало соромно: вона ж навіть не знає точної адреси, де тут шукати своїх родичів. Помітила, що хлопчаки-підлітки, яких де-не-де можна було зустріти, здивовано витріщаються на неї. А, так, вона ж тут для усіх чужа... І навіть немає когось нормального, щоб розпитати дорогу. Ще й з тою парасолею носилась туди-сюди: дощ то стихав, то тихесенько накрапав. Ну от, підходящі дні вибрала для поїздки...

Бродила б вона іще довго, в думках картаючи саму себе, але раптом наткнулась на громіздкий, величний, не схожий на інші, будинок. Він тут, мабуть, був єдиним, що мав два поверхи. Покритий був черепицею вишневого кольору, десь там угорі маячив балкон, подвір'я було загороджено елітним парканом зі стовпчиками та кованими залізними прутами плюс невеличкі однобічні ворота із химерними рисунками вензелів на них.

Розглядаючи цю всю красу, Марічка зупинилась на хвильку, бо її увагу привернув чималий такий банер, на якому великими літерами було написано "ПРОДАЄТЬСЯ". Боже, та це ж просто мрія! Кому б в голову могло прийти продавати таку велич?

Ні, от серйозно, на перший погляд будинок виглядав просто бомбезно. Чому її здивував цей вигляд? Щось подібне вона точно бачила у тих заміських районах чеської Острови. А тут в нас у такому стилі не будують - принаймні, Марія була в цьому впевнена.

Якась невидима сила, ну а може просто відчуття втоми, змусила дівчину відчинити хвіртку, і вона опинилась на подвір'ї.

До самого будинку вела акуратно вимощена стежечка з плиточок, по боках же на усій території розкинулись два зелені газони, і десь неподалік розсташувалась невеличка дерев'яна альтанка. Європейський стиль - нічого не скажеш!