Щастя на чужині

До одної із залізничних станцій Тернополя щойно прибув поїзд зі Львова. Метушились люди, які чекали вже дуже довго свого рейсу, тому почали пропихатись у вагони, щоб швидше зайняти свої місця. Гамір, шум, крики - усе майже як на базарі, навіть гірше. У всіх пасажирів були радощі і проблеми, невідкладні справи, які змушували їх сідати в поїзд. Ніхто навіть уваги не звернув на вродливу нафарбовану дівчину з очима повними смутку, яка одна зійшла із потяга на станції.

Погода була прекрасною, світило сонечко, та навіть це не тішило прибулу. Її серце шалено тьохкало, готове було вистрибнути з грудей, боялась найменшого шороху навколо. Боялась, що ось зараз її настигнуть люди в чорному, візьмуть за руки і скажуть: "Ти, кралечко, поїдеш з нами!"

Тому незнайомка насунула чорні окуляри на очі, схилила голову вниз, і ніким не впізнана, попленталась з вокзалу. Куди вона йшла? Чому приїхала саме сюди?

Вона цього не знала... Немає в неї тут ні родичів, ні друзів, та й видно було, що повернулась здалеку. Засмагле тіло, втомлений вигляд, висохла шкіра у поєднанні з худорлявою статурою - все це покривали дорогі "шмотки", які були придбані в одному із празьких магазинів. Дівчина давненько таки не дивилась на себе в дзеркало, та якби поглянула, мабуть, злякалася б...

Вона ненавиділа своє тіло, яке ще недавно в далекій чужині хотіли продати, особливо ж цуралась обличчя, яке повністю успадкувала від матері. Ех, якби ж можна було зробити пластичну операцію, то вона ні на мить не вагалася б. Та грошей не було зовсім...

Образа на батька за те, що так довго не розповідав правди, давно минула, та повертатись в місто, де кожен куток нагадував би про нещасливе перше кохання, Марічка не захотіла. Достатньо було того, чого натерпілась в Чехії. Бродила вона скверами і вулицями незнайомого міста, і дивлячись на щасливих сімейних пар, самій хотілось вити від власної безпорадності. Воліла б ніколи не відати тої страшної правди про гріх матері...

Якби вона тоді керувалась розумом і спобувала боротись за своє майбутнє, можливо, зараз вони виглядали б так само, як ті перехожі. Та то був її вибір, досить уже картати себе, досить жити минулим... Куди вона піде? Де житиме? Де переночує? Зараз це була її головна проблема.

Отак роздумуючи, Марічка присіла в парку на лавочку і почала щось шукати в своїй сумочці. Хотіла знайти хоч сотню, щоб купити щось перекусити, та під руки попали лиш кілька євро, не вистачило б навіть на морозиво. Також серед мотлоху валялись платіжні картки, в яких давно закінчився строк придатності і купа чеків із празьких магазинів.

Перебираючи ці нікому не потрібні папірці, Марія раптом наткнулась на маленький аркушик, на якому ледь помітними літерами була написана якась адреса. Тато... Точно, це писав тато...

Пригадалось, як колись хотіла поїхати в Тернопіль, до матері на могилу, от батько і дав адресу свого колишнього житла. То було просто якесь чудо! І не загубився ж той клаптик паперу через стільки років...

Саме в цьому дівчина помітила спасіння. Якось по інерції ноги самі привели її за потрібною адресою. Не думала, що ще коли-небудь повернеться сюди. Де віяло минулим і спогадами, жорстокою історією і нею, її мамою... Чому так? Чому вона її покинула?

Ніби уже все давно відомо, але це питання крутитиметься в її голові вічно. Бо ж Вероніка не захотіла жити. Навіть заради неї... Батько розповідав, що вона здається, нікого не любила, окрім самої себе, хотіла позбутись її, будучи вагітною. Марічка ще тоді думала: як може бути так, щоб мати ненавиділа свою дитину?

От, виявляється, може... Цікаво, а якби все повернулось не так, то що було б?  Жили б вони і далі щасливою сім'єю? Не знаю, але Марія любила б її, так як любить і зараз.

Боже, Марічко, схаменись! Навіщо згадувати? Що взагалі я тут забула? Що тут шукаю?

- Пані, Ви когось чекаєте? - наче вгадавши її думки, промовив чийсь жіночий голос.

Марічка здригнулась від несподіванки, а потім прийнялась роздивлятись жінку, що заговорила до неї. Вона була середнього зросту, русі локони заплетені в косу, цей добродушний погляд і фігура, м'яко кажучи, зовсім не як у моделі. Першим бажанням Марічки було піти геть, нічого не пояснюючи, але далі вона зрозуміла, що точно знає її... І це точно не омана зору...

- Оля??? Ти тут як опинилась?

- Е-е... Ми знайомі? - розгубилась мешканка будинку, що й собі почала розглядати незнайомку. Її мовчанка і насупливість говорили про те, що вона абсолютно не в курсі справи, хто перед нею.

- Ти що, не впізнаєш стару подругу? Оце так новина! - реакцією Марії стала лагідна усмішка. Ні, звісно, дівчина точно знала, що стала іншою після тих шести років жаху закордоном, але ж не до такого рівня, щоб її не можна було впізнати. От Оля геть не змінилась по зовнішності. Цікаво, а той дивний тихий характер і почуття замкнутості досі при ній?

- Вибачте, ні... Щось не пригадую... - Оля ввічливо хотіла відкланятись, але й не уявляла, що розмова у них сьогодні буде дуже довгою. 

- А нічого, що я твого Юрчика під хрестом тримала?

- Мама мія! - шоковано вирвалось у неї. - Марійка?!! Скільки літ, скільки зим! Ти вся така, при параді, і справді не впізнати було.

Ну, нарешті, допетрала... Я і не очікувала, що буде такий фурор. Хотіла б я знати реакцію тата на мою отаку появу, але зараз не до цього. Не знаю чому, але я боюся з ним зустрітись... Боюсь бачити його біль, його сердечні рани. Хоча, мабуть, він уже й забув, хто я. З Ніною живе собі у мирі та злагоді, от нехай все так і залишається.

- Так, як бачиш, це я. Як ти? Як Юрчик? І чому ти тут, а не в Києві?

- Чекай, бо від твоїх питань голова лусне. Давай присядемо краще, - запропонувала подружка, що вони і зробили.

Питань і справді було багато в них обох. Це ж коли вони востаннє бачились? Ще мабуть в минулому житті. Оля була корінною київлянкою, і вони з Марічкою разом колись вчились у школі. В неї історія відносилась до класики жанру: бурхливе підліткове кохання, перший секс у шістнадцять, небажана вагітність і підлості з боку її обранця...