Винна без провини

Повернувшись додому, Оксана одразу зрозуміла, що її життя змінилось безповоротно, і вже не буде так, як раніше. Помітила, що сусіди обминають її житло десятою дорогою, а в магазині продавчиня і не думала з нею вітатись. Усі знайомі дивились на неї зі злобою, ніхто і не думав її привітно зустрічати.

Першим заняттям, яке намалювалось несподівано, то були листи від коханого, залишені у скриньці. Оксана одразу кинулась їх читати. Іван писав якось стурбовано. Ні, з ним ніби все було гаразд, писав, що все нормально (але хіба ж їм дозволять написати правду?), а от переживав, чому Оксана так довго не давалась чути.

Дівчина знайшла десь аркуш паперу і вже мусила дати відповідь. Та про Антона і поїздку в Дніпропетровськ не обмовилась і словом, бо ж її наречений - запальної вдачі, ще міг не так подумати. А нащо Антону потім проблеми?

Пізніше відновився зв'язок із Веронікою, і зав'язались довгі теревені. Ну у подруг же завжди є багато тем для розмови... Оксана розповідала про свої враження, ну і звісно, не могла втриматись, щоб не поділитись новиною про вагітність.

Коли Вероніка це почула, то їй забракло дихання від шоку, ледве і змогла удавано ласкаво привітати. Сама ж думала: от чому тихоням так щастить? Чому вона не може бути на місці Оксани? Тепер Іван точно навіть не гляне на неї. Хіба якщо...

Наша бібліотекарка все ще жила мріями про чужого коханого. Вона зраділа, коли у їхнє село нагодився Антон, адже це саме вона дала новий привід для пліток у селі. Мовляв, Оксана геть опустилась під чарами того військовика, і мабуть, скоро чкурне у велике місто. Ситуація була їй на руку, адже думала, що брехливим язиком зможе вимостити собі дорогу до щастя.

Оксана, звичайно, цікавилась, чому люди так колюче ставляться до неї, адже справді не могла зрозуміти, бо ж не вбачала у своїх діях чогось неправильного. І Вероніка поспішила знову збрехати, просто сказала, що їй абсолютно нічого про це невідомо. Мовляв, люди самі бачили в гостях у Тамари чужоземця, от і нафантазували собі казна-що.

Потім Оксана взялась розповідати, що якраз написала нового листа для нареченого, в якому повідомляла радісну новину. Дуже вже хотілось ощасливити новоспеченого татуся. Вероніка ж немов прозріла, коли уздріла в руках подруги той маленький конверт. Миттю у її голові зародився нечистий план.

- Можеш дати мені, я віднесу поштарці, ти ж знаєш, я там по сусідству живу... Нащо тобі зайвий раз волочити ноги? - запропонувала вона, і помітивши недовірливий погляд, додала: - Та не бійся, нічого з твоїм листом не станеться...

- Ну, якщо ти так кажеш... Добре, - Оксана чомусь не вагалась і віддала листа. - Дякую, ти моя єдина справжня подруга!

Ех, знала б вона у той момент, за що приносить подяку... Вероніка принесла конверт додому, і навіть не задумуючись, кинула у піч. Там тоненький аркушик швидко перетворився на попіл. Затійниця зловісно посміхнулась і прошепотіла сама до себе: "Тепер ти справді будеш мій! Я відвоюю тебе в Оксани!"

Потім же, слідуючи задуму, і справді забігла на пошту. Листоноша, стара Орися Василівна, була вже не в доброму здоров'ї та силах, але уперто продовжувала вже ось який рік розносити звістки по селу. Завжди повторювала, що це - її покликання, і так буде, поки смерть не завітає на її обійстя.

Вероніка хитрою улесливою мовою попросила сусідку, щоб та віддавала їй усі листи, які надходитимуть до Оксани. Запевнила стару, що Оксана сама її про таке прохала, щоб довго не бігати туди-сюди. Щось там  говорила, що турбується про її стан, а поштарка й повірила. Та звісно, про їхню дружбу в селі знали всі, тож Орися і не сумнівалась, що листи таки знайдуть свого адресата. А їй менше клопотів буде.

Отак відтоді Вероніка і отримувала усі Іванові листи і потайки зберігала їх у себе. Жоден не потрапив до Оксани. Дівчина розкривала їх і читала, уявляючи, що її коханий пише до неї. Натомість усі Оксанині листи брала і завжди брехала, що відносить на пошту, а сама спалювала їх, як було із першим.

Вона стала великою невидимою стіною між нашими закоханими. І ніхто із них не здогадувався про підступ.

А час ішов, минули місяці холодної зими, живіт Оксани став більш помітним. Односельці ополчились, колишні приятелі взяли за звичку не розмовляти зовсім, навіть сільський голова на роботі дивився з презирством. Майже кожного дня він заводив мову про декрет, і Оксана вже більше не могла того слухати. Усі повірили очам, і як один вважали, що дитину дівчина носить від того москаля, що приїжджав до неї. А оже, Івану вона все ж зрадила...

Це був важкий період в житті дівчини. З грошима було зовсім туго, ледве вистачало тих, що надсилала тітка Тамара із Дніпропетровська. Та й серце щеміло, бо ж довго не було звістки від Іванка. Може, з ним щось сталося, а від неї все приховують?

Вероніка прийнялась заспокоювати бідолашну, бо ж це було в її інтересах. Переконувала, що то можуть бути проблеми із зв'язком, і листи можуть десь загубитись у дорозі. Наївна Оксана їй вірила, вірила і терпляче чекала.

На додачу до всього, Надія Пилипівна не захотіла прийняти у себе невістку, коли та навідалась у гості уже за звичкою. Оксана надіялась, що зможе хоча б з нею поговорити, довідатись, можливо, Іван щось шле матері. Та жінка прогнала її, сказавши, що не дозволить своєму сину виховувати байстря. Тож дороги сюди Оксані були закриті.

Молодичка була розчарована не те слово, їй не вірилось, що мати Івана також піддалась загальним стереотипам. І вона теж повірила у неправду. Саме тому Оксана і дала собі слово, що доведе усім, що була чесною, що не зраджувала, лиш би тільки повернувся Іванко.

Надіялась на те, що разом вони зможуть подолати будь-який людський осуд.

Між іншим продовжувала чекати хоч якогось повідомлення від коханого. Одного вечора Вероніка таки принесла їй лист, який їй не був потрібен. Завірила, що він нібито випадково потрапив до неї.

Та він був не від Івана. Писав Антон якусь романтичну нісенітницю про своє кохання до Оксани. Наважився зізнатись, і ще вистачило хамства просити її заміж. Ніби дорослий чоловік, а все туди ж... Надумав свататись до зарученої вагітної дівчини. Оксана вважала, що тоді дала йому зрозуміти, що її серце вже зайняте, але очевидно, його це не зупинило.