Невидимий ворог

Наші закохані планували одружитись якнайшвидше, бо відчували, що жити одне без одного не можуть. Мати Івана і тітка Тамара також не проти були б поріднитись. Та одного вечора Іван прийшов на зустріч з Оксаною зажурений, і бкз слів простягнув їй папірець. Швиденько перебігши очима текст Оксана немовби закам'яніла. Це була повістка в армію.

- Ти дочекаєшся мене? Два роки - це ж великий термін... - стурбовано спитав хлопчина. Звісно, такого повороту можна було очікувати, але зараз, як ніколи, Іван не був готовим.

- І ти поїдеш? - тихенько пролунало від нареченої. Звичайно вона засмутилась. Це ж весілля тепер доведеться відкласти... Усі мрії коту під хвіст. Не хотіла вона розучатись із своїм щастям, і її можна було зрозуміти.

- А хіба є вихід? Усі хлопці їхали, то і я поїду...

- Ну а... ти не боїшся? Повторити долю Олександра? - знала, що для Івана загибель брата - то болюча тема, але натякнути треба було. Хто його зна, що в тій армії коїться? Та й може ще є шанс відмовитись?

- Чого б я мав боятись? Нехай вони мене страхаються! - грізно насупив брови хлопець. - Навіть якщо смерть заглядатиме у вічі, я їй не піддамся.

Оксана з розповідей коханого знала, як він тоді поривався їхати туди, в ту частину, щоб розібратись, іншими словами, на меті була помста. Не дай Боже, щоб він зараз повернувся до таких думок...

- Не жартуй так. Ми ж говоримо про серйозні речі.

- А в мене завжди все серйозно. Інакше ти б не була моєю нареченою.

З часу тої розмови Оксана не мала спокою. Не спала ночами, все думала про своє та Іванове майбутнє. Не хотілось все те втратити. Звісно, не раз намагалась переконати парубка, щоб дістав якусь довідку, чи заплатив, тільки щоб не їхати туди. Та Іван чомусь вирішив нічого не робити, та і з грошима у нього тоді було не дуже, хотів прийняти свою долю. Боявся, що його приятелі та і знайомі не зрозуміють того, що він не поїхав. Нікого не буде хвилювати, що він це зробив заради свого щастя і нової родини, навпаки, вважатимуть слабаком.

А може, це його покликання? Те, чим він зможе займатись і надалі. Зрештою, батько служив, брат був там, тепер ось його черга. І він таки мусить виправдати своє ім'я, довести родичам, що чогось вартий.

При зустрічах і Оксана, і Іван старались не згадувати про поїздку. Вони гуляли, міцно обійнявшись, щоб намилуватись одне одним перед довгою розлукою. Оксана дала слово коханому, що обов'язково дочекається його, хоч як там буде їй важко. З ситуацією вона не змирилась, але Іван залишився незворушним. Переживав, та все ж залишалось сподіватись на щасливе майбутнє весілля.

У той день Оксанка мала проводжати Іванка рано-вранці, тому як тільки продзвенів будильник, підірвалась і одразу вискочила на подвір'я. Боялась, що не встигне, а їй так потрібно було побачити його востаннє. Біля воріт наткнулась на свою найкращу подругу.

- Вероніка? А ти що тут робиш? - здивовано запитала, бо абсолютно не очікувала її тут побачити.

- Як це що? Допомогти хочу. Підемо разом проводжати твого Івана? - сонним голосом запропонувала.

- Ну то добре, якщо ти вже встала, - якось неохоче відповіла Оксана. Чомусь зараз не була рада їй, бо вона наче з Місяця звалилась, та і хотілось якось по-простому самій попрощатись, без свідків.

Дорога до їхньої залізничної станції була довгою, і поки йшли, Вероніка увесь час нила, наче мале дитя, що болять ноги. Ну звісно, було дуже розумно нап'ялити босоніжки на підборах. Та й взагалі чого вона так вирядилась? Наче на вечірку якусь..

Як виявилось, Вероніка повернулась в село лише вчора, от і не встигла повідомити, та і тепер вона тут надовго застрягне. У місті вона більше не вчиться, витурили її звідти, розповідала щось про якийсь скандал і погрози викладачів... Батьки хотіли все залагодити, щоб вона і далі продовжувала навчання, а от Вероніка вперлась рогом. Сказала, що місто набридло їй, що роботу хоче знайти у рідних краях.

А от і Іван біля потяга прощається з Надією Пилипівною. Оксана швидко підбігла до нього і стримано поцілувала. О, як же їй хотілось, щоб ця мить ніколи не зникала!

- Прощавай, любий! Повертайся швидше! Легкої дороги! - шепотіла вона обіймаючи його востаннє.

- Не журись, моя Оксаночко! Я повернусь, ще навіть встигну тобі набриднути.. Ти ж пам'ятай про те, що обіцяла...

- Не забуду. Ти ж там пиши мені, добре?

Відовіді дівчина не почула, бо треба було уже заходити в поїзд. Наостанок підійшла ще Вероніка і подала Іванові руку.

- Щасливої дороги! - лише й сказала вона, а Іван лише кивнув. Ніхто і не здогадувався, що тоді було на душі у дівчини. Вона також по-своєму у думках попрощалась із тим юнаком.

Оксана із матір'ю ще довго махали руками вслід на прощання. Добре, що хоч вони з Надією Пилипівною були в хороших відносинах, от навіть і зараз жінка просила Оксанку не забувати про неї і інколи навідуватись.

Далі для Оксани настали найважчі дні. Вона уже не раділа ні сонцю, ні квітам, ні опалому жовтневому листю. З трепетом все чекала візиту листоноші, який привозив листи від Іванка. Читаючи рядки, в яких кожне слово пламеніло великою любов'ю, дівчина завжди плакала. А потім вночі писала свої листи-відповіді.

Минуло багато місяців, та Оксана все ж не порушила слова, даного коханому. Ще ні разу не була на танцях в селі і не брала участі в будь-яких забавах, що в селі влаштовували ті телепні. Хіба що інколи навідувалась до Вероніки, говорили тоді про всякі житейські справи, ну і тримала зв'язок із майбутньою свекрухою.

Подружка ж не раз хотіла заманити її в клуб, та все ніяк не вдавалось. Між іншим, Вероніка тепер постійно крутилась біля Оксани, і в принципі, ні для кого це дивним не було. На те вона і подруга, хоч якось мусить підтримувати - думала дівчина.

А от Вероніка ставала щораз то сумнішою, хоча перед Оксаною намагалась не подавати виду. Куди й поділась уся її завзятість, навіть кавалери різного роду уже не приваблювали. Уже пора б і про заміж подумати, та Вероніка чомусь не спішила. Отой Льоша крутився біля неї постійно, та вона не сприймала всерйоз його залицяння. Усім, і Оксані також, знову говорила, що мріє зустріти якогось молодика при грошах, аби не сидіти в селі все життя. Душа і далі прагнула до міста і тамттешнього життя, і в цьому плані Оксана не розуміла подругу.