Віночок на щастя

І от настало величне свято Івана Купала. Молодь, особливо дівчата, вірили в ці легенди про квіт папороті та ворожіння на вінках. Тому в лісі і біля річки щороку збиралися хлопці і дівчата різного віку, аби віддати шану святу літа.

Сільські старожили засуджували це все, бо за християнськими віруваннями цього дня вшановується пам'ять Йоана Хрестителя. А Купало - це язичеський бог сонця. Хоч віру в божків давно ліквідували, ці звичаї залишилися і стали ще популярнішими.

Ранком усі - і старі, і малі, пішли до сільської церковці, щоб послухати Літургію. Оксана була також. Після відправи вона побачила Вероніку і дівчата домовились зустрітись десь о п'ятій вечора.

- Не знав я, що наша дівчуля-повітруля - шанувальниця таких розваг! - пролунало за плечима Оксани. Не може цього бути!.. Це все ж таки він...

- А ти майстер підкрадатися, тобі не здається? - швидко зорієнтувалась дівчина. - І ти ще про мене багато чого не знаєш!

- Он як? То я може, за тим і прийшов, щоб дізнатися, - підморгнув хлопець у чистій білій сорочці, який виявився тим самим, що зустрівся Оксані біля річки.

- Здається, ми почали наше спілкування зовсім не з того. Якщо тобі цікаво, то мене звати Іван.

- Дуже приємно, - потиснула Оксана йому руку в знак знайомства. - Вітаю тебе з іменинами, і окрім здоров'я, хочу побажати вдалої долі, і звісно, русалки на удачу.

- Говориш, як моя мама... А ти своє ім'я назвати не хочеш? Бо мені якось незручно називати тебе красунею, коли тут стільки гарних дівчат.

- От веселун! - засміялась щасливиця. - Ну добре, я - Оксана. Сподіваюсь, запам'ятаєш?

- Чи не могли б Ви, Оксаночко, скласти мені пару на цей вечір? Обіцяю, приставати не буду, я ж не якийсь там нахаба!

- Час покаже, хто ти. То що, ходімо?

Завершивши "знайомство", новостворена пара приєдналась до загального гурту. Свято відбувалось на поляні неподалік тої самої річки, яка сьогодні була особливо прекрасною. Сонце вже хилилось до заходу, коли порядні кавалери і організатори - хлопці з сусіднього села, з'явились на місці.

Оксана ж разом з Веронікою, як і домовлялись, вийшли трохи раніше, і разом з іншими ровесницями займались плетенням купальських вінків. Коли Вероніка побачила Оксану у вінку, то мало не впала - пасував він їй дуже і до лиця, і до вбрання. Хоч і в самої був майже такий же вінок, локони, що перед тим завивались у маминих бігудях, на обличчі - мінімальна косметика (студентські запаси), але якийсь черв'ячок заздрості закрався їй у душу.

А ще вона дуже здивувалась, коли побачила поруч Оксани незнайомого юнака. Він просто заворожував погляд собою і сподобався викрадачці сердець з першої ж хвилини.

Щастить Оксані!

Як подруга, Вероніка неодноразово намагалась "засватати" Оксані якогось парубка, але всі спроби були марними. Зате потім посміятись було з чого...

А тут вона просто спостерігала за усім, і бачила ті неоднозначні погляди і їхні сяючі обличчя. Одразу можна було зробити висновок, що одним вечором вони не обійдуться, і здається, її суджений уже поруч. Чомусь свято для неї уже було зіпсоване, адже почувалась, наче в кінотеатрі не у перших рядах.

Звісно, по суті, той Іван - то не її справа, але образа за те, що подруга їй нічого не розповіла, надовго засіла в серці.

А тим часом гуляння продовжувались. Ведучий вечора, Льоша, особливо відзначився, адже з допомогою друзів притягнув на галявину цілий музичний центр із клубу. Хтось там мав фотоапарат, але навіть і без тих світлин той день назавжди запам'ятався Оксані.

Звісно, не обійшлося без "квітки папороті", яку за умовами конкурсу хлопці мали дарувати своїм обраницям. Оксані дісталась квітка від Івана, який не залишав її майже до кінця вечора, а Льоша тим часом приділяв знаки уваги Вероніці, і квітка їй дісталась від нього.

Вероніка одразу зрозуміла, що сподобалась йому, і щоб якось відволіктись, тусувалась із ним. Звичайно, їй було приємно, що її оцінили, та й здається, Льоша був непоганим черговим кандидатом і їй було втішно з ним спілкуватись. Незнайомець із сусіднього села - це щось новеньке у її списку кавалерів.

Стрибки через багаття - ото було видовище! Оксані спочатку звісно було лячно, але вже якось Іван її вмовив, та і почувалась вона разом з ним упевненіше. Тримаючи його руку в своїй, дівчині здавалось, що поряд з ним вона у безпеці. І поки вони разом, так повинно було бути.

З кожною хвилиною Іван їй подобався все більше і більше. Він розповідав історії, жартував, смішно коментував її слова, і за пару годин Оксана знала про нього майже все.

Розповідав, що народився в сусідньому селі, мати - вдова, а батько був військовим. Сам він нещодавно закінчив навчання у місті, де здобував професію, пов'язану із електрикою та технічним спорядженням. Тепер-от повернувся до матері, і щоб не засмучувати її розлукою, пообіцяв влаштуватись на роботу десь тут у рідних краях.

Був у нього ще старший брат, але два роки тому стався нещасний випадок - випадково підстрелили на навчанні в армії. Після цього Іван став якось вороже ставитись до всього, що було пов'язано із військовою справою, і вважав, що брата прибрали невипадково. Деталей того дня ніхто не розголошував, а отже, щось там таки і було, але так і залишилось в таємниці.

Мати його, Надія Пилипівна, ледве справляється останнім часом, постійно марить, і майже щодня відвідує могилу старшого сина. Знайомі радили Івану, щоб відвіз її десь в райцентр, до психіатра, але хлопець не поспішав так чинити з рідною душею. Ліків, що виписувала Тамара, яка часто приходила заспокоювати жінку, поки що було достатньо.

А тепер до повної картини хлопцю лише нареченої не вистачало.

- Ось ми вже і прийшли! Он там моя хвіртка! - показала Оксана на хатину через дорогу. Забави закінчились, і Іван, як галантний джентльмен, запропонував провести її додому, адже надворі була темна нічка.

Оксана настільки замилувалась красенем, що геть забула про Вероніку. Куди вона поділась і з ким пішла додому - чомусь це її не хвилювало...