Красень біля річки

Сонячним ранком на старому сільському кладовищі стояли дві постаті. Кладовище було геть занедбане, і по роках на поховальних табличках було видно, що зараз сюди мало хто приходить. Неподалік виднівся новий цвинтар, де було уже чимало могил із різноманітними пам'ятниками, мабуть, він був споруджений не так давно.

А тут, де знаходились Оксана Михайлівна і Сашко, могили були геть бідні, декотрі із парканчиками і загородками, як колись було модно розмежовувати територію, а інші просто позначені старими хрестами. Та могила, біля якої зупинились подорожні, майже не вирізнялась з-поміж інших. Старий, дерев'яний потертий хрест і табличка з напівстертим написом...

Оксана згадувала, що тут була ще і фотографія молодого військовика, але скільки вже часу минуло...

Зараз вони знаходились в одному із сіл Тернопільської області, і там, де все починалось. Оксана дуже сильно захотіла відвідати Батьківщину, і спочатку Сашко був проти, адже вона тільки-но вийшла з лікарні. Хлопцю геть не сподобався її настрій, бо уже не було того радісного оптимізму, до якого він звик.

Жінку уже не радували барви життя, і кожен день вона проживала так, наче готувалась до смерті. Звісно, що Сашко не на жарт перелякався, і тому вирішив дослухатись до рекомендацій лікарів. Вони стверджували, що у старших людей інколи таке буває, і тому радили Олександру не лишати матір зараз саму.

Основним його завданням було витягнути Оксану Михайлівну із того "сірого" світу, в який вона занурилась. Саме тому вони і вирушили у поїздку туди, звідки по суті походив Сашко.

Тепер йому уже було відомо про тих людей на фотографії усе, і реакцією був справжній шок. Він зрозумів, чому саме так повелась його Марічка, і вирішив поки що не чіпати дівчину. Йому потрібно було усе передумати і розібратись у своїх почуттях.

Вони з того дня більше не бачились і наречена повернула йому обручку (Сашко знайшов її у тій материній скриньці, отже, Марія також бачила усі ті речі, що там були), але хлопець для себе вирішив, що обов'язково настане такий день, коли вона знову прийме його почуття.

Він змусить її бути поряд, адже вони були створені одне для одного. Їхня зустріч зовсім не була випадковою...

Вони прибули в село о сьомій ранку, пройшлись вулицями. Оксана трохи розповідала про своє дитинство, навіть показала ту територію, де колись жила її сім'я. Свій будинок Оксана продала багато років тому тодішньому сільському голові, і зараз на тому місці був споруджений дитячий майданчик.

Село геть не було схожим на те, яке пам'ятає Оксана. З'явились новобудови, церкву відреставрували, була більш-менш нормальна дорога... Люди виявились геть незнайомими, і можна було зрозуміти, що тут залишились лише старші і люди похилого віку.

Дітвора якась ще бавилась біля своїх домівок, а молодь, певно, повиїжджала, куди хто міг... Оксану тут уже ніхто не знав, але може це і було на краще.

Коли вони вирушали на кладовище, мати сказала, що вони йдуть провідати батька. Сашко було подумав, що цей чоловік, Іван, - реально живий і можливо десь тут проживає. Та такої картини юнак геть не очікував побачити.

Цікаво, а якби усе було не так печально, чи захотів би Сашко із ним зустрітись?

- То ось це і є мій тато? - несміло запитав Сашко маму, кидаючи погляд на могилу. Що він відчував зараз? Мабуть, шалену образу. За те, що нічого не знав...

- Так, це він. Мій Іванко, - відповіла жінка, продовжуючи вдивлятись кудись у далечінь. Оксані було важко тут знаходитись, але вона уже мусила заради сина. Правда відкрита - відступати уже було нікуди.

Наче калейдоскоп, пролетіли перед очима події, що її пов'язували з похованим тут чоловіком. Сашко швидко прикинув у голові - його батькові було десь стільки років, скільки йому зараз.

- Як це сталося? Він же був таким молодим...

- Автокатастрофа, - тяжко зітхнула Оксана. - Це все, що я знаю...

І справді, вона геть нічого не знала про обставини смерті свого коханого. Тоді, в принципі, і не хотіла нічого про нього чути, але коли прийшла уперше відвідати його могилу, то почуття взяли гору... Жінка ледве стримувалась, щоб і зараз не заплакати...

Ох, ці зрадливі сльози... Тільки не тепер... Двадцять років уже минуло...

Потім Оксана побожно перехрестилась і змовила молитву. Сашко повторив за матір'ю, усе ще не вірячи своїм очам. Так, наче це не з ним відбувається... Хто йому той чоловік? Він чужий, як був, так і буде. Єдиним батьком, якого завжди визнаватиме Олександр, є Антон, той, який його виховував...

- І прости нам провини наші... - шептала Оксана. Вона простила ще тоді, а от чи покаявся він...

- Чому ти не розповідала? Навіщо були всі ці шифри і секрети? - наважився поцікавитись Сашко, коли закінчив молитись.

- У кожного з нас є такі моменти в житті, про які не хочеться згадувати. От я і не хотіла згадувати про нього... Він же відрікся від мене...

- Мамо, я тебе розумію, - обійняв її Сашко. - І обіцяю, що більше тебе не підведу...

Через декілька хвилин вони покинули те місце, і планували зайти кудись, щоб пообідати. І в Оксаниній голові потроху оживали спогади двадцятилітньої давності...

* * *

Він був її принцом, її рятівником із світу буденності. Уперше Оксана побачила молодого ставного і привабливого хлопчину біля річки. У той день їхній пес зірвався із прив'язі і кудись помчав, а Оксана вирушила його шукати.

Послухавши поради односельців, дівчина і прийшла до річки, адже, як відомо - собаки плавати не вміють, а пропажу треба було повернути. Цей пес не тільки захищав її дім, а ще і був згадкою про рідних. Коли Оксані було приблизно три роки, на їхнє подвір'я прибилось маленьке цікавеньке цуценя, і на її прохання і всілякі обіцянки, батько дозволив його залишити.

Тепер же пес виріс і став дівчині кудлатим другом, і навіть кличку мав відповідну - Дружок. А батьки Оксани, на жаль, жили лише у її спогадах. Наскільки їй було відомо, її мама померла незадовго після пологів (ніби була якась травма чи щось подібне), а батько через два роки знайшоа собі іншу - новеньку медсестру Тамару, яку направили на роботу у їхні Мишковичі.