Коли забуте повертається (1)

Оксана вже декілька хвилин ходила туди-сюди по міському парку, намагаючись відігнати тривожні думки. Та й взагалі-то, вона чекала... на Олексія, з яким учора домовилась про зустріч. Зараз на душі було тоскно і ніщо не тішило жінку. Он усі метушаться, кудись спішать, радіють життю... Ну зрозуміло, скоро ж Великдень, а хто ж не любить таке тепле і весняне свято?

Навіть природа вже прокинулась від зимового сну і вирішила убратись в шати для вшанування найбільшого празника людства. І вже всюди упорядеовані зелені газони, кущі, що розтягнулись вздовж алеї, акуратно підстрижені, де-не-де видно якісь перші квіти...

Оксана колись дуже любила гуляти в цьому парку, щоправда, в останні роки вона його обминала. Усі ці зелені дерева, дитячі невеличкі майданчики, ятки, де можна було купити морозиво, громіздкі лавочки, на яких завжди було повно мешканців міста, нагадували жінці її загиблого чоловіка. Вони колись проводили тут свої вихідні, утрьох, з малим пустуном Сашком, як справжня сім'я.

Ех, Антон, Антон... Мені так тебе не вистачає... І чому так складається Доля, що смерть вимушена забирати від тебе найрідніших людей?..

А тепер... Оксана мимоволі задивилась, як школярі (їм, мабуть, десь було років десять-дванадцять) разом із вихователькою роблять прикраси до свята, розвішуючи на кущах свої власноруч виготовлені писанки. Усі веселі, усміхнені, бігають наввипередки, щоб довести, що саме їхні прикраси - найкращі.

Її Олександр також колись таким був... Але тепер він виріс і завдав матері невимовного болю. Просто Оксана завжди вважала його своїм маленьким синочком і не усвідомлювала, що він уже дорослий і самостійний.

А щодо цих його згубних відносин із цією (ще й ім'я їй чомусь вибрали Найсвятішої Діви) - то тут треба було щось робити. Вони не мають бути разом - і крапка! Минуле не має повернутися. А хто ж, як не батьки, може цьому завадити?

Отож, жінка наважилась на вагомий для себе крок і повідомила Льошу.

- Ну нарешті! - з полегшенням видихнула вона, побачивши, як добре знайомий силует крокує їй назустріч. Треба було вирішити це питання раз і назавжди, тим паче, що свій магазин вона залишила без нагляду, і треба було швидше повертатись.

Хм, а він змінився! Та що там казати, час не щадить нікого, а тим паче їх двох. Тепер це вже був не молодий, веселий і проворний хлопчина, який крутив дискотеки у їхньому рідному селі.

Тепер Олексій - солідний, гарно вдягнений і дуже серйозний чоловік середніх років, на скронях якого уже подекуди виступила сивина.

- Давай одразу до справи, бо перед святами у мене ще дуже багато роботи, - одразу грубо відчеканив чоловік, наблизившись. Без привітання, без вступної промови, як він колись любив... От скільки дівчат колись за ним сохли! А він, дурень, вибрав одну-єдину, яка і народила йому дочку...

- А де ж твоя підтримка? - іронічно звернулась Оксана до нього. - Я думала, що ви разом прийдете. Це ж вона окрутила тебе і назавжди запудрила мізки. Знаєш, а я не проти була б подивитися в ці безсоромницькі очі, а потім виколоти їх геть!

Ну нащо ти знову згадуєш про минуле? Якщо вже на те пішло, то Оксана була б не проти не бачити цієї огидної сімейки ще десь так років зо двадцять. Але якщо б була можливість потягати цю його Вероніку за її патла, то Оксана б не відмовилась.

- Не смій ображати мою покійну дружину! Не тобі дано знущатись з її пам'яті! - Олексій різко змінився на обличчі. Знаєте, а він би і радий був одвісити жінці такого ляпаса, щоб запам'ятала, як має себе з ним поводити.

Він більше не буде іграшкою в її руках! Досить того одного дня, за який він і досі себе не може пробачити...

- Тобто?.. Вона померла?.. - не вірила Оксана своїм вухам. Звісно ж, вона не могла про це знати. Та і ніколи б не наважилась поцікавитись. Ну що ж, тут вона уже не поглузує, бо ж про мертвих або хороше, або взагалі нічого.

- Так, усе вірно. Але невже ти прийшла сюди про неї говорити?

В Льошиному голосі були відчутні нотки болю. Але вже не через його кохану Ромашку, а через улюблену кровинку. Не дай Боже, щоб вона повторила долю матері!..

- Та мені сто років ваша сімейка не потрібна! - випалила Оксана. - Я прийшла через наших дітей. Вони ніколи не мали зустрітись, але якщо вже так, то треба їх розлучити.

Олексій завжди дивувався, скільки у цій жінці може бути цинічності і підлості. Хіба вона - це та невинна тендітна сільська красуня, з якою він колись познайомився? Отже, навіть найдобріші люди стають жорстокими.

Але він не такий! Думаєте, йому приємно було дізнатись, ким є майбутній наречений його дочки? Але батьківська любов і почуття совісті не дали йому зробити хибного кроку. Та й хіба кохати - це так погано?

- Ти що, справді так думаєш? А тепер скажи, кому від цього буде легше?

- А ти хіба не хочеш того самого? Невже тобі буде приємно і далі зі мною спілкуватись?

- Ти ж ніби казала, що переживаєш за дітей, але ж ні, тобі треба перестрахуватись, бо як же це все на тобі відіб'ється? - з докорами мовив Олексій. - Знаєш, а по-моєму, вони уже дорослі, і мають право самі вирішувати, як їм бути.

- Не кажи дурниць! Я у віці Сашка також думала, що от воно - щастя, і що у мене все ще попереду. Багато мені це радості принесло? - заперечувала Оксана йому, як могла.

От і знову вона тільки про себе думає! Так, вони були молоді і недосвідчені, наробили багато помилок, але чому тепер через їхню дурість мають страждати їхні діти?

Отак вони двоє, старші і пристойні на вигляд чоловік і жінка, і простували вздовж алеї, сперечаючись.

- А знаєш що? Особисто я не буду нічого робити. І тепер уже на зло тобі я дам благословення на їхнє весілля! - раптом озвучив Олексій прийняте рішення. А що? Олександр не такий уже і поганий, та й Машею він дорожить. Думаю, він не здатен її скривдити...

Почуте Оксану геть не влаштовувало. І хоча вона не чекала від Олексія якоїсь підтримки, але ж думала, що він так само буде категорично проти.