Смуга розчарувань (2)

На електронному годиннику, що спокійно стояв собі на полиці зверху, цифри вибивали сьому годину ранку. Навпроти на розкладеній канапі, що вже довгі роки виконувала функцію ліжка, лежав хлопець. За всю ніч він задрімав лише на годинку і тепер знову не спав. Різні думки у голову лізли, бо опинився тепер у такому становищі, що треба було думати, як йому виплутатись. Чомусь не спалось...

Тільки закривав очі, як перед ним в уяві поставали дві фігури: його незнайомка у жовтому платті, така, наче незвідана чарівниця, і його колишня в такому образі, якою він запам'ятав її у першу зустріч. Але знову і знову, якщо вже говорити про Оленку, він не зможе дивитсь їй в очі і вдавати, що все добре. Ні, не після того, свідком чого він став на випускному вечорі. А Марія (ну або Меріан, як вона величала себе в соцмережах) ж ні в чому не винна... 

Ох, як же усе складно!

І він, Ксандер, знову не стримався і знову накосячив...

Завібрував телефон, і хлопець по інерції схопив пристрій і кинувся читати, що там прийшло. А, це знову хтось у Вайбері пише привітання... Він же сподівався... Але на що? Що вона напише першою? Та ні, не цього разу...

- Ну що, з днем народження тебе, Олександр! - сам до себе прошепотів юнак, вдивляючись у вікно, яке знаходилось біля ліжка.

Надворі починало розвиднюватись і було видно кількох перехожих, що мабуть спішили на роботу. А Ксандер собі на сьогодні узяв вихідний, бо не хотів у такий день там без діла стирчати і знову усюди бачити того Дмитра. Особливих планів щодо святкування у хлопця не було, думав, що так, як завжди, мама щось наготує, спече торт (бажано, щоб був "Спартак", бо він був улюбленим смаколиком Сашка), і вони разом посидять, потеревенять на різні теми...

Згадалось, як мама вітала його в дитинстві: брала надягала ту смішну конусну шапочку, що її прийнято носити на вечірках, купляла подарунок (ну або ним міг бути пляцок із палаючими свічечками) і потім включала на старому магнітофоні (який, як знав Сашко, належав його батьку і Оксана берегла його як пам'ять) диск із якоюсь приємною мелодією. Отак вона заходила і вітала його у цій кімнаті.

Тепер же йому двадцять два, і кожен, хто його знає, буде говорити, що уже дорослий самостійний юнак.Та хіба він зараз не повіся по-дитячому? Ну що та Оленка, приворожила його чи що? І сказав же собі перед весіллям, що і бровою не поведе в її сторону...

А тут ні, якогось чорта захотілось показати, що він живе далі, що вона йому не потрібна. Бажав принизити її привселюдно. І зовсім не помітив, що використав для цього абсолютно чужу, але таку небайдужу для себе людину.

Марічка тоді не помилилась, він і справді думає лише про себе.

Передивляючись відео з того весілля, яке вчора надіслали йому "добрі люди", Сашкові було соромно. Як він там дурів, випивав і танцював... Він і подумати не міг, що може ранити її. А вона ж теж людина, така сама особистість, як і він.

І що з ним таке коїться? Невже закохався?

Та ні, але він не мав права так чинити. Треба було щось вирішувати, але що? Дівчина сама не обізветься, бо ж типу ображена, а ще з таким норовом, як у Меріан... Їм просто треба було нормально поговорити, без отруйних висловів, без її гонору і його хвалькуватості.

Отож, не втрачаючи ні хвилини, Сашко підвівся і почав збиратися. Він зробить усе, щоб вони сьогодні поговорили і байдуже, яка пора надворі. Юнака абсолютно не хвилювало, що мати буде переживати, коли не застане його вдома, що можливо батьки дівчини витурять його геть... Тільки б вона не відштовхнула і вислухала його...

З хвилюванням натиснув Ксандер на кнопку дверного дзвінка квартири під номером п'ятдесят сім. Жила Марія геть у іншій стороні від центру міста і так само у багатоповерхівці. Сашкові ніколи не доводилось тут бувати, тож він досить довго блукав, читаючи вказівки, які давав йому Андрій.

Дивно, але вони із цим мажором зостались у більш-менш нормальних відносинах, і саме він зголосився дати йому потрібну адресу.

У руках Ксандер тримав невеличкий букет червоних троянд, переплетений золотою стрічкою. Для нього це було в новинку, адже Оленці квітів він ніколи не дарував. Не любила вона їх, і так само вдома не тримала жодного вазону. А тут була крихітна надія на те, що Маша поведеться, бо ж більшості подобаються такі всілякі штучки.

Після третього настирливого дзвону двері таки відчинились і перед Сашком постала дівиця, яка була більш-менш у пристойному вигляді. Невже у неї з'явились справи з самого ранку?

- Маша, прошу вислухай, - розсіяно почав він, зрозумівши, що вона хотіла закрити двері назад, але їй це не вдалося.

- Чого ти прийшов? - грізно запитала Марія, дивлячись прямо йому в очі. - Ти мені так само не потрібен, ясно?

Вона була сердита, ображена, коли побачила його в себе на порозі. Почуття, емоції взяли гору і хотілось закритись за сімома замками, лише б не бачити його такого спокусливого обличчя.

Ох, скільки разів вона думала про нього за цей час!

Щоразу зупиняла себе, обіцяла не уявляти, не малювати його у себе в голові, але не виходило. Один-єдиний хлопець, який зачепив її за живе. І що в ньому особливого? Чому вона хвилюється щоразу, як його бачить?

Він такий... такий солодкий... неповторний, але... такий підлий...

Щодо цієї ситуації на весіллі Марія була налаштована гостро і рішуче: їй не потрібен хлопець, який не може розібратись із почуттями до колишньої.

- Тримай, це тобі! - нарешті вручив Сашко їй букет і справді очікував, що дівчина запросить його всередину. Ну не на сходовому майданчику їм стосунки з'ясовувати!..

- Ох, це мені? Які ж прекрасні! - награна усмішка з'явилась у неї на обличчі і вона зробила вигляд, що приймає букет. Та в наступну секунду Марія зі злості зірвала золоту стрічку, попереламувала стійкі зелені стебла рослин (дивно, як це вона не наткнулась на колючки), і вищипавши пелюстки, кинула їх назад в обличчя Сашкові.