38. Юля. "Третя зайва?"

Я відчуваю себе зайвою у їхній компанії. От навіть малий каже, що хоче гуляти з мамою і Матвієм.  А я так хотіла з ним подружитися, підготувала подарунок, і все одно всі мої зусилля виявилися марними…

Та я стараюся не показувати свого розчарування. 

— Звичайно, ви можете раз гуляти зі мною, а раз з мамою, — кажу я Максу. — Куди хочеш піти наступного разу? 

— Наступного разу, — він замислюється. — Наступного разу, певно, буде з мамою і татом, — Макс переводить погляд на Матвія. — Тату, куди ми підемо з мамою?

— Ну, розберемось, — він гладить малого по голові. — Вже пізно, тобі треба лягати. Бувай, Максе, ми поїдемо, — потім він переводить погляд на Алю. — Бувай, Алю.

 — Добраніч, — кажу я. Мій голос трохи тремтить. Я бачу, як він на неї дивиться. Згадую рядки з книги Діани, про те, що між ними аж іскри сипались. Зараз я відчуваю дещо подібне, бачу між цими двома якийсь невидимий зв’язок. Мабуть, рано чи пізно Матвій усе одно повернеться до неї. Я це відчуваю. 

Сідаю в машину, більше не дивлячись на Алю з малим. Хай, як хоче, поговорить з ними без моєї присутності. 

Матвій повертається до машини доволі швидко. На його обличчі усмішка. Він махає тим двом рукою, і я все ж не стримуюсь і дивлюсь у вікно машини:  Макс також махає йому, Аля стоїть і сумно дивиться услід Матвію. Розумію, що її теж напружує ця ситуація. Але не знаю, що робити. Може, згодом я звикну до цього, і вже не буде так боляче? 

А може, мені треба піти самій? Бо все ж, у них є дитина. Син для Матвія важливий. Як, мабуть, і для всіх чоловіків. То просто мені не пощастило. Тільки й усього. 

— Мені здається, ми гарно провели час, — кажу я, просто аби не мовчати. 

— Так, — погоджується він, не відволікаючись від дороги. — Все було добре. Ти молодець, я радий, що ти поладнала з Максом.

 — Я теж рада, — кажу я. — Він хороший хлопчик. 

“Тільки він не хоче мене бачити”, — додаю подумки. 

— Не сумуй, — він все ж переводить на мене погляд, коли ми стаємо на світлофорі. — Він звикне до тебе.

— Ну, це нормально, що він хоче проводити час із мамою, — я все ж не втримуюсь і зітхаю. 

— Він прожив стільки років без мене… Я був взагалі здивований, що він не злився на мене, що не вважав, що я його "кинув". Наші стосунки на диво хороші, незважаючи на всі проблеми. І я б дуже хотів, щоб вони такими і лишились, — Матвій теж зітхає, ми якраз завертаємо у двір його багатоповерхівки.

— Я рада, що ти тепер щасливий, — кажу, відчуваючи, як сльози непрохано підступають до очей.  — Можеш гуляти тільки з ними, я не хочу нав’язувати свою присутність…

Матвій паркує машину і дивиться на мене. Помічає мій стан, бо бере за руку і каже:

— Юлю, ну ти чого… 

Бачу в його очах співчуття і мені це не дуже подобається. Я не хочу, щоб він жалів мене. 

— Та нічого, — я усміхаюся. — Все нормально. Дитині краще проводити час із татом і мамою.  

— Я не очікував всього цього. Не знав, що так буде… Але я б хотів бути хорошим батьком. Ну, наскільки це можливо, — він зітхає.

— Ти хороший батько, — кажу я. — Макс полюбив тебе…

“І Аля все ще кохає тебе,” — знову додаю про себе. 

— Я б хотів бути хорошим батьком, і щоб він не гнівався на мене, — Матвій трохи стискає мою долоню. — За все. Не віриться, що я нічого не знав. Це неправильно. 

— Ти ж не екстрасенс, — я хочу, щоб він не звинувачував себе. — Не міг прочитати думки. Якби вона хотіла, то сказала б, і все було по-іншому…

“І ми б ніколи не зустрілись”, — від цієї думки все всередині мене ніби завмирає. 

— Діана її обманула, зіграла на її слабкостях, впевнила, що я не прийму дитину, — Матвій насупився. 

— А той тест… Ти справді робив його? Раптом вона не сказала, бо не була впевнена, що це твоя дитина? — несподівано для самої себе виривається в мене. 

— Я робив тест, це моя дитина. Та і без тесту видно, що Макс — мій. Він схожий на мене, ти бачила мої дитячі фотки вдома? Там є альбоми, — каже Матвій. 

 — Так, — кажу я. — Ви дуже схожі. Вибач, що я це сказала. Сама не знаю, що на мене найшло...

Я вже не можу стримати сльози, і вони все ж течуть по щоках. Закриваю обличчя руками і відвертаюся, щоб Матвій не бачив, але пізно. 

— Юлю… — він тягнеться до мене і обіймає зі спини, а потім шепоче на вухо. — Юлю, не плач, прошу.

— Я не буду… — кажу, втираючи сльози. — Може, мені краще піти? Ви могли б бути щасливі всі разом…

— Я тобі не зраджував. Ніякого зайвого руху, чому ти так кажеш? — Матвій зітхає. 

— Знаю, що не зраджував… Але ти кохаєш її. Я бачила, як ви дивилися одне на одного… — кажу я на диво спокійним голосом, неначе всі мої емоції вимкнулися. 

— Я кохав її, але це в минулому, — шепоче Матвій мені на вухо. — Все між мною і Алею в минулому, все, окрім Макса.

Мені дуже хочеться в це вірити… Я дивлюся в його очі і думаю, що Матвій не вміє брехати… Все між ними дійсно в минулому... І мені стає трохи легше.