37. Аля. Самотність

Я весь час хочу написати чи подзвонити йому, але тримаю себе в руках. Знаю, що Матвій — не мій, що в нього є Юля, і що ми з ним — тільки батьки Макса, розумію це мізками, але серце весь час проситься до нього. 

От і зараз, коли вклала Макса спати, дивлюсь на мобільний, гіпнотизуючи його. Ми не звʼязувались зі вчорашнього вечора… Може, Юля врешті-решт взагалі заборонила йому спілкуватись з нами? Може, дарма я готуюсь до тієї співбесіди і це буде недоречно?

Коли я вже лягаю в ліжко, хай і ранувато для мене, несподівано на мій телефон приходить сповіщення.

"Привіт. Я поговорив з Юлею, вона хотіла б познайомитись з Максом. Пробач, що не давав про себе знати цілий день. Я скучив за вами." 

“Привіт, — відповідаю я. Відчуваю полегшення від того, що Юля не заборонила йому спілкуватися з сином. Мабуть, вона хороша людина. — Я теж скучила за тобою. Звичайно, ти можеш познайомити їх.”

"Як щодо завтра? Ввечері."

“Давай, — пишу я. — Ти приїдеш по нього о котрій?”

"Заїдемо десь о сьомій, нормально?" 

“Так, звичайно. Я рада, що вона не проти вашого спілкування…”

"Я теж дуже радий цьому… Добре, до вечора, Алю"...

Я ще раз перечитую наш діалог і зачіпаюсь за слово “заїдемо”. Отже, він приїде не сам? Відчуваю легке розчарування. Так мало часу я можу бути поруч із Матвієм, розмовляти з ним, дивитися на нього, але це був тільки мій час… Тепер же, схоже, щось змінилося…

***

Коли настає вечір, моє хвилювання зростає. Не знаю чому я так хвилююсь перед знайомством з його дівчиною… 

— Максе, памʼятаєш, що я казала? Будь ласка, будь чемним з татом і його дівчиною, Юлею. 

— Добре, — він зітхає. — Мамо, а ми тепер що, ніколи не будемо кудись ходити всі разом, як до цього? Я буду тільки окремо з татом, окремо з тобою?

— Я не знаю, — кажу трохи розгублено. — Треба буде запитати у тата…

— Зрозуміло, — Макс киває і опускає очі. 

Йому сумно, я це розумію, мені і самій сумно, але з цим ми нічого не можемо зробити. 

Ми з малим виходимо на вулицю і бачимо машину Матвія, а біля нього і самого Матвія та, певно, Юлю. Вона виглядає зовсім юною і схвильованою.  

Ми підходимо ближче, вітаємось, Матвій нас представляє одна одній, а потім знайомить Макса з Юлею.

— Дуже приємно, — каже малий Юлі. — Тільки у мене одне питання. Я тепер завжди матиму гуляти тільки окремо з тобою і татом, і окремо з мамою, більше ніколи з мамою і татом разом? 

— Я не знаю, — Юля, видно, не очікувала такого питання, і трохи розгубилася. — Думаю, ти зможеш гуляти з мамою і татом також… Просто я хотіла б теж подружитися з тобою…

— Так, я обовʼязково гулятиму з вами, — Матвій обіймає малого і дивиться на мене.

В цьому погляді я бачу багато несказаного, хоча, може, мені це тільки здається. Матвій просто добрий до мене, це все нічого не означає…

Я відводжу погляд і усміхаюсь. Ми прощаємось і вони їдуть…

***

Коли я очікую на них під підʼїздом, то знов відчуваю хвилювання. Машина підʼїжджає швидко, і всі троє виходять з неї.

Малий біжить до мене і обіймає. 

Матвій дивиться на мене, не відводячи погляду, Юля ж виходить з машини останньою. 

Вона виглядає ніби засмученою. Але, побачивши мене, усміхається. 

Підходить ближче і звертається до Макса:

— Наступної суботи ще кудись сходимо разом? 

— Я не проти, але до того хотів би, щоб тато сходив кудись зі мною і з мамою, — відповідає Макс. — Нам завжди дуже добре разом. 

— Але ж і сьогодні було весело, правда? — Матвій обіймає Макса. 

 — Так, просто мамі було самотньо, — каже малий, дивлячись на мене. 

Я усміхаюсь йому:

— Зовсім ні, мені не було самотньо. Я раділа, що ви добре проводите час усі разом…

Хоча в глибині душі розумію, що син був правий. Він завжди дуже тонко усе відчуває. Я дійсно сьогодні почувалася самотньою…