36. Юля. Тривоги і сумніви

Я з головою занурююсь у роботу. Так мені легше, немає часу думати про те, чому Матвій знову зник на цілий вечір. Книга Діани вже відредагована, тож я займаюся сторінкою видавництва, придумую нові рубрики, пишу контент-план.

Коли Оля заглядає до моєї кімнати, то стурбовано говорить:

— Скільки можна сидіти за компом, хіба дня мало, що  ти цілий вечір присвячуєш роботі? 

 — Так, щось трудоголізм напав, — відповідаю я. 

 — Кидай ці всі дурниці, ходімо поп’ємо чаю, —  вона закриває ноут, незважаючи на мій невдоволений вираз обличчя. — Завтра буде день, продовжиш..

Мені нічого не залишається, як послухатися її й  вирушити на кухню, де вже закипає чайник…

А коли ми вже на кухні, мій телефон дзвонить. Я дивлюсь на екран і бачу, що це Матвій. 

— Матвій дзвонить, — кажу Олі. — Я швиденько…

— Що у вас сталось, ти так і не сказала, — вона зітхає.

— Та нічого особливого, — я знизую плечима, виходжу до своєї кімнати і відповідаю на дзвінок. — Привіт, щось тебе довго не було чути…

— Та трохи втратили лік часу, були у моєї сестри, — каже він. — Де ти, я зараз заїду заберу тебе. 

— Та де ж мені бути, я вдома, — кажу я трохи роздратовано. Думаю, що, от значить, я не гідна того, щоб познайомитися з його сестрою. Але при Олі не хочу нічого казати. Та й взагалі не хочу наїжджати на нього. Від такої поведінки буває тільки гірше…

— Добре, буду хвилин за двадцять, подзвоню, коли виходити…

Я йду на кухню, Оля все ще сидить там.

— Щось ти не виглядаєш дуже радісною… — вона зітхає.

— У мене таке враження, що я потрібна Матвію лише для сексу, — кажу я, не в силах стримати свої емоції. 

— Що? Як так? — вона зазирає мені в очі. — Ти ж казала, що у вас все серйозно…

— Він сказав, що їздив до своєї сестри… Вірніше, не “їздив”, а “їздили”... Певно, зі своєю колишньою… А мені навіть не запропонував поїхати з ними. Він не познайомив мене з сестрою, а вона його єдина родичка. І на роботі так і не оголосив про наші стосунки. Ну я не кажу, що він має прямо так зібрати всіх і оголосити... Але він вдає, що все, як раніше… А мені некомфортно від цього, бо ж усе одно всі колеги розуміють, що між нами щось є. Мабуть, вважають, що для нього це несерйозне захоплення…

— Ну може вони вже знайомі… Може, та колишня це і запропонувала, щодо сестри… — припускає Оля. — Щодо роботи… Може, він просто замотався…

— Може, — я зітхаю. — Але він нікуди мене не запрошує… Якщо чоловік і жінка зустрічаються, то мають або ходити кудись разом, або жити під одним дахом. А в нас ні те, ні інше. Він забирає мене пізно ввечері до себе, і все…

— Поговори з ним, Юлю, — каже сестра. — Тобі треба поговорити з ним на чистоту. 

— Я боюся, — зітхаю, помішуючи чай, до якого так і не доторкнулась. — Раптом він подумає, що я тисну на нього, що я лише хочу вийти за нього заміж і дорватися до його статків? 

— Ти не тисни… Просто поговори. Мʼяко, без сварок, — говорить Оля. — І ще одне… Якщо справа в дитині, запропонуй, щоб ви брали малого до себе. І тоді він буде проводити час з дитиною з тобою, а не з нею.

— А що, це гарна ідея, — кажу замислено я. — Може, і справді так зроблю… Дякую, Олечко!  Ой, мені треба збиратися, бо Матвій зараз вже приїде! 

— Давай. Може, він просто переживає, що ти не приймеш його дитину. Тоді все легко вирішується. Але ти маєш її прийняти…

***

Коли я виходжу з підʼїзду, машина Матвія вже тут. Я підходжу і сідаю на переднє пасажирське сидіння. 

— Привіт, — Матвій тягнеться до мене і коротко чмокає в губи.

— Привіт, — я усміхаюсь. Добре, що Оля допомогла мені розібратися в своїх почуттяї. Я вже повністю заспокоїлась і продумала план подальших дій.  — Як пройшла твоя поїздка? Сестра була рада? 

— Так, вона зраділа, — він усміхається. — Я теж був дуже радий побачитись… Навіть не віриться, що я стільки часу практично уникав її. 

— Може, тепер ви будете частіше бачитися, — кажу я. — Я теж рада буду з нею познайомитись…

— Так, — Матвій киває. — Обовʼязково якось познайомлю вас. Ну що, поїхали додому? Я скучив…

— Поїхали, — я проводжу своєю долонею по його руці, — Я теж дуже скучила. Вже всю роботу переробила, щоб швидше минув час до нашої зустрічі…

— Прекрасно, — він лукаво усміхається, перехоплює мою долоню і підносить її до губ, а потім відпускає і перекладає долоню на кермо. — Тоді поїхали…

***

— Я тут подумала, може тобі запросити Макса в гості, я б залюбки з ним познайомилась…

Матвій якусь мить думає, а потім киває:

— Добре, але ти впевнена? Я не хочу, щоб тобі було некомфортно.

— Чому б і ні, — кажу, усміхаючись, — я люблю дітей…

Я й справді не відчуваю до його сина неприязні. Дитина ні в чому не винна. От тільки закрадається думка, а раптом Діана мала рацію, і Макс — зовсім не його син? Хоча Матвій ніби казав про ДНК-тест…