35. Аля. Кілька незатьмарених хвилин

Ми пʼємо чай з тортом, який Матвій замовив через прискорену доставку "Глово". Завдяки цьому торт приїхав буквально хвилин за тридцять. 

Малий найбільше спілкується з новою тіткою, з якою тільки-тільки познайомився, ми з Матвієм також весело проводимо час із ними і беремо участь в дискусії на різні теми. 

Час йде швидко і я помічаю, що на годиннику вже майже десята. 

— Мабуть, нам уже пора збиратися додому, — кажу я. — Катю, що коли нам ще так усім разом зустрітися? Може, ти захочеш вибратися кудись? В кіно чи кав’ярню? 

— Я не те що проти, але, — вона відводить погляд. — Ця штука не дуже зручна для подібного, я буду тільки заважати. 

— Зараз у багатьох закладах є пандуси і ліфти, — кажу я. — І ми допоможемо, ти ж не сама будеш. Певно, сумно увесь час сидіти вдома…

— Так, — киває Матвій. — Все буде добре, впевнений, ми впораємось. Просто приїду на джипі, на моєму "Прадику", а не на цій паркетній бляшанці.

 — А мене покатаєш на джипі? — відразу загоряються очі в Макса. 

— Ну, ми поїдемо всі разом, — Матвій гладить малого по голові. 

 — Ура, я хочу! — вигукує він. — Катя мені дуже сподобалась! 

Я бачу, як Катя радісно усміхається до нього. 

— От і вирішили, — Матвій також усміхається. — Такий хороший день сьогодні, аж не віриться. 

— Дійсно хороший, — киваю я. Відчуваю, що тривога, яка мене огортала останнім часом, тепер здається відступила на другий план. Немов ми ненадовго повернулися в минуле, у свою веселу і безтурботну юність, коли всі проблеми залагоджували батьки, а нам здавалося, що попереду лише щастя. Зараз ті відчуття здаються наївними, але іноді так добре хоч ненадовго доторкнутися до них знову…

У Макса вже злипаються очі, і коли ми сідаємо в машину, він буквально за п’ять хвилин засинає. 

— Схоже, сьогодні тобі знову доведеться трохи попрацювати вантажником, — усміхаюся я до Матвія. 

— Я не проти, — він теж усміхається. — Навпаки. Мені сьогодні було так… Не знаю як, це пояснити. Спокійно? Певно, це дивне визначення.

— Добре, що ви помирилися з Катею, — кажу я. — Це дуже порадувало мене. 

— Це все завдяки тобі, — відповідає Матвій, паркуючи машину і зазираючи мені в очі. — Дякую. 

— Тато тільки що й говорив про тебе, — кажу я, усміхаючись. — Здається, ти підкорив його серце під час минулої зустрічі…

— Знаєш, я ніколи не думав, що моє життя може так кардинально змінитись, — зізнається Матвій. — Все трохи заплутано, але… Я б нізащо не проміняв це життя на те, що було до цього. 

 — Мені теж здається, що ці кілька років я провела як в анабіозі, — погоджуюсь я. — Наче і були в житті якісь люди, якісь події… Але в цілому згадати особливо нічого. А за цей короткий час, що ми в Києві,стільки всього відбулося, і все хороше. Я вже боюся, що однієї миті ця “біла смуга” може різко закінчитися і все буде так, як раніше…

— Я ніколи не залишу вас, — каже він дещо схвильовано, але впевнено. — Чи ти не віриш мені?...

 — Вірю, — кажу я. — Просто якесь таке відчуття… Що може трапитися щось непередбачуване… Але я жену його геть. Хочу, щоб усе було добре, і цей позитив ніколи не закінчувався…

Він торкається долонею моєї руки. Дуже обережно і мʼяко переплітає наші пальці і зазирає мені в очі:

— Що б не трапилось, я ніколи не залишу тебе… Вас, — одразу виправляє він себе. 

 — Я знаю, — мені так хочеться обійняти його і поцілувати, але мушу триматися. — Ти не з тих людей, які кидають тих, кого приручили, — згадую слова з улюбленої в дитинстві книги “Маленький принц”.  — І я розумфію, як тобі зараз важко. Я нічого не вимагатиму від тебе, чесно, — кажу, відчуваючи, як до горла підступає клубок. 

— Тобі і не треба вимагати. Я завжди буду поруч і буду все робити, правда, — він, вочевидь, помічає мій стан, бо раптом обіймає мене. 

Просто за плечі, це не якісь такі "пристрасні обійми", чи щось подібне.

— Обіцяю, я завжди буду поруч, — повторює Матвій.

— Дякую, — я схвильовано дивлюся йому в очі. Бачу у них стільки тепла і розуміння. — Дякую за те, що ти є…

— І я дякую тобі… Ваше повернення реально почало новий етап мого життя, — він усміхається. — Я радий, що можу бути поруч.

 — Що ж, якщо це новий етап, то зробимо все для того, аби бути щасливими, — кажу я бадьоро.  — От сьогодні ми зробили крок для того, щоб трохи щасливішою стала Катя, мої батьки також дуже раді, що ми з Максом залишаємось. Всі наші найближчі люди  задоволені, хіба це не головне?

І тут я згадую про ще одну близьку людину в житті Матвія — про Юлю. Чи вона почувається щасливою? Хотіла б запитати в нього, але не наважуюсь. Боюся, що обірветься ця тонка ниточка поміж нами.  Зрештою, він відвезе нас додому і повернеться до неї. Тож хай ці кілька хвилин, які ще залишилися у нас сьогодні, ніщо не затьмарює...