34. Аля. Зустріч із Катею

Я не дзвоню Матвію, вирішила, що цим можу засмутити його дівчину, тому, якщо хочу щось йому сказати, пишу повідомлення. Звісно, нічого такого, що можна було б зрозуміти двозначно. Я забороняю собі думати про нього як про чоловіка, якого кохаю. Він зараз для мене лише батько Макса. Виходить… ну, скажімо так, не завжди виходить. Але я стараюся.

Цього ранку я пишу йому про те, що хотіла б провідати його сестру.

“На жаль, в мене немає її номера, ти не міг би подзвонити і запитати, чи хоче вона, щоб я приїхала до неї? Або просто надішли  номер її мобільного, і я зателефоную сама…”

"Привіт… Я тут подумав, може, ми поїдемо разом? Ми після твого відʼїзду спілкувались тільки на днях народження батьків. Вона тоді дуже образилась на мене…"

“Можна, — відповідаю я після невеликої паузи. — А як тоді ми пояснимо, чому приїхали разом? Розповімо усе?”

"Так, і з Максом її познайомимо. Взагалі вона його тітка і, думаю, має на це право."

"Може, ми з Максом зможемо її трохи розвеселити… Щоб вона не була такою відлюдницею. Адже я пам’ятаю, раніше вона була дуже веселою, любила вечірки…”

"Думаю, вона просто ігнорує саме мене, а так її життя не таке погане і самотнє. Ну, принаймні, я на це сподіваюсь".

“Може, тобі варто зробити крок назустріч і помиритися з нею? — запитую я, а потім додаю. — Так і тобі буде легше, совість не докорятиме. Хочу, щоб ти був щасливим…”

"Добре, я спробую. Я все організую. Які у вас плани на сьогоднішній вечір, є час?"

“Та ніяких планів немає, я ж поки вдома, маму вже виписали. Так що можна й сьогодні”, — відчуваю, що серце прискорює свій ритм від думки, що зовсім скоро я зможу його побачити. 

"Щодо роботи, у мене на фірмі якраз одна економістка скоро йде в декрет. Може, тобі спробувати зайняти її місце. Точніше, ти прийдеш зараз, попрацюєш ще два тижні з нею, вона тобі все пояснить і покаже, а далі піде в декрет".

“Заманлива пропозиція, — я усміхаюся, хоч він цього й не бачить. — Я хотіла б спробувати, але чи це не засмутить Юлю? Ви ж разом працюєте?”

"Я поговорю з нею. Принаймні ти можеш набрати тут хоча б досвіду, а якщо вам буде не комфортно, то підеш кудись вже з досвідом роботи і хорошими рекомендаціями."

“Дякую, я з задоволенням попрацюю в твоїй фірмі, — відповідаю я. — То о котрій нам із Максом бути готовими?”

"Заїду за вами опів на сьому. До зустрічі, Алю."

***

— Я трохи хвилююсь, — зізнається Матвій. 

Ми якраз підходимо до воріт і хвіртки. Його рука торкається моєї. Він не переплітає наші пальці, це просто дотик. Можливо, взагалі випадковий…

 — Ось побачиш, все буде добре, — кажу я. — Катя зрадіє, коли тебе побачить. 

— Дякую, Алю, — він так мʼяко усміхається мені, що в мене перехоплює подих , а потім переводить погляд на малого: — Максе, а ти готовий познайомитись зі своєю тіткою Катею?

 — Так, — з ентузіазмом каже Макс. — Мама казала, що вона їздить на спеціальному кріслі? Цікаво подивитися!

— Я давно не бачив її, — Матвій зітхає. — Добре, давайте дзвонити в хвіртку…

Він натискає на кнопку дзвінка, той явно з камерою, судячи з його вигляду.

В якусь мить хвіртка клацає і відчиняється.

Ми проходимо до дверей, Матвій береться за ручку і двері піддаються.

Щойно ми заходимо до передпокою, бачимо Катю на візку. Вона майже не змінилась на обличчі за ці роки, тільки схудла. 

— Привіт, — каже до неї Матвій і підходить ближче. — Можна тебе обійняти, Катю?

 — Яким це вітром тебе сюди занесло? — здивовано запитує вона.  — А це Аля? — вона вдивляється в моє обличчя.

— Аля, — киває Матвій. — І наш син, Макс…

Катя виглядає здивованою.

— Я щось пропустила? — питає вона. — Звичайно, рідко читаю всі ті світські хроніки, але ніби там писали, що ти зустрічаєшся з Діаною… Хіба… — вона на мить замислюється, — То це Аля  ще тоді завагітніла від тебе?  Але ти нікому не говорив..

— Бо не знав, — Матвій зітхає. — Тож ніяк не міг сказати…

— Так склалося, що я нікому не сказала, — говорю я. — Поїхала до Львова і жила там усі ці роки. Ось мама захворіла, і я повернулася до Києва. А з Матвієм ми зустрілися випадково…

— Оце так історія… — вона переводить погляд на Макса. — Привіт, пробач, що ми усі тут трохи забули про тебе, Максиме, — вона простягає руки перед собою. — Я твоя тітка Катя і я дуже рада з тобою познайомитись, обіймеш мене?

 — Привіт, — каже Макс, підходить до неї ближче і обіймає. — А цей візок на моторчику? 

 — Ага, — вона усміхається. — Можу покатати, але тільки на руках, встати не можу. 

 — Максе, поводься чемно, — кажу я, побачивши, що малий готовий тут же залізти Каті на руки. 

— Не слухай батьків, — вона махає рукою. — Якщо я кажу можу, значить можу, сідай!