32. Юля. Історія очима Діани

Я повністю поринаю у рукопис Діани. Не тому, що вона так уже круто пише, зовсім ні. Вся історія скоріше схожа на щоденник школярки-старшокласниці, та, втім, і розповідається в ній про старшокласників, тож, я думаю, що як “янг-едалт “ може бути цікавим читачам. Якщо Матвій захоче це опублікувати. В чому я дуже сумніваюся, бо ж там розповідається про нього…

От саме тому я й читаю з таким зануренням у текст. Мені цікаво дізнатися, яким він був раніше, як жив, що відчував. 

“Моя мати хотіла зробити з мене зірку, — так починається оповідь Діани. — Як Брітні Спірс чи щось типу того. Але виявилося, що голос у мене не дуже сильний, і нічого з цим не зробиш. Я могла б хіба що підспівувати якимось співакам, завжди на другому плані, але це її не влаштовувало. Тоді вона вирішила, що мені варто стати моделлю, і віддала мене до модельної школи. В неї я ходила після уроків у школі звичайній. Мені пощастило з симпатичним личком, але я була схильна до повноти. Втім, це у нас спадкове. Мама теж така сама. Але, хоча вона сама на дієтах не сиділа, зі мною справи були інакші. Я ж майбутня супермодель! Тому, крім двох шкіл, в мене ще були щоденні заняття в залі і постійний підрахунок калорій. 

Минуло трохи часу, і це стало моїм звичним життям. Я вже не уявляю, як може бути інакше. Але тоді, в школі, коли ми з Матвієм і Алею втікали з уроків, щоб просто поблукати по вулицях міста, посидіти в кав’ярні і поговорити ні про що, я почувалася дійсно щасливою… Правда, ті двоє, були такі закохані, що нічого навколо себе не бачили. Від них прямо іскри сипалися, як від обірваного електричного дроту… Іноді поряд з ними я почувалася третьою зайвою…”

Я перериваю читання, щоб зробити собі чашку чаю. Думаю про те, що розумію Діану. Ніколи б не повірила, якби хтось сказав мені це раніше, що я буду співчувати цій самозакоханій снобці. Але це саме так. Я відчуваю зараз те ж саме, що й вона. Що Матвій. коли навіть зі мною, все одно поступово віддаляється, і що мине ще трохи часу, — і я буду бачити лише його силует вдалині. 

“Мама мені казала: “Не зустрічайся з хлопцями занадто рано — вони розіб’ють тобі серце, — я знову повертаюся до рукопису. — І так і сталося, мені розбили серце. Це зробив не якийсь популярний актор чи співак, спортсмен чи колега-модель. Це зробив друг мого дитинства, хлопець, у якого я була закохана, здається, все своє життя. Але він не помічав мене. 

Мабуть, вони із Алею скоро б одружилися, і зараз у них була б міцна сім’я і трійко діточок. Аля завжди була “домашньою”, без якихось амбіцій. Сиділа б удома, варила супи і прасувала чоловіку сорочки, і була б щаслива. Але вона завагітніла від іншого хлопця. Розказала це мені, а я їй порадила зробити аборт, навіть з грошима обіцяла допомогти. Думаю, якби вона це зробила, то могла б і далі зустрічатися з Матвієм. Але вона поїхала до іншого міста і обірвала з нами усі зв’язки. Матвій дуже сумував. Місця собі не знаходив… Якби не я, то він точно б щось зробив із собою. Але я постійно намагалася бути поруч, підтримувала його, виводила кудись, щоб він зміг розвіятися. І він трохи заспокоївся. Думаю, Аля так йому й не розповіла про свою зраду і вагітність. Вона тільки мені розказала, що на одній вечірці забагато випила і прокинулася в ліжку з незнайомцем. 

Потім поїхала, я не знаю, як склалася її доля. Можливо, вона поїхала разом із батьком своєї дитини? Або там уже, у Львові, когось знайшла? У будь-якому випадку, відтепер я мала дбати про Матвія. і я робила це, як уміла…

Я дуже кохала його…”

Я не дочитую далі, бо не в змозі впоратися із тим, що серце калатає, як шалене, а руки тремтять. Хоч я й знаю, що Діана розійшлася з Матвієм, але я зараз шалено його ревную. І до неї, і до тієї незнайомої мені Алі, і до всіх жінок на світі. 

Але ще більше мене підкошують сумніви — раптом все не так, як думає Матвій? І малий Алі — зовсім не його син? Але якщо я буду про це з ним розмовляти, він подумає, що я спеціально хочу, щоб він не бачився з дитиною. 

Ніколи не думала, що опинюсь у такій скрутній ситуації. Нервово міряю кроками кухню, стискаючи в ручі чашку з охололим чаєм. 

Раптом лунає телефонний дзвінок. я здригаюся і мало не виливаю чай на рукопис Діаниної книги. Обережно ставлю чашку на стіл і дивлюся на годинник. Вже майже північ. Хто може мені дзвонити у такий час? Оля спить у своїй кімнаті, батьки? Може, щось із ними?

Швидко беру телефон і бачу, що дзвонить Матвій.

— Алло, у тебе все гаразд? — запитую схвильовано. Та книга добряче накрутила мене, я відчуваю, що мої нерви — немов натягнуті струни. 

— Привіт, так, ось заніс малого, він заснув в машині… І вже звільнився. 

— Ясно, — кажу я. Мені хочеться плакати, хочеться кинути слухавку. Чому останнім часом усе наше спілкування крутиться навколо Алі і її сина? Я думаю “її сина”, а не “сина Матвія”. Може, й справді, це не його дитина. Просто Аля хоче йому задурити голову і одружити з собою. — Дякую, що подзвонив, — додаю після паузи. 

— Заберу тебе зараз? — питає Матвій.

— Я не знаю, Оля буде хвилюватися, якщо прокинеться вранці, а мене немає, — кажу я перше, що спадає на думку. 

— Ти не хочеш, щоб я забрав тебе? — несподівано запитує він. 

 — Хочу, — я раптом схлипую. — Але мені дуже боляче весь час слухати про Алю і Макса… Я не можу нічого з собою зробити…