30. Аля. "Тато кохає іншу жінку..."

Цього вечора я почуваюся, як на голках. Матвій мав розповісти Юлі про нас із Максом. Чи вона зрозуміла його? Може, образилась? Заборонила зустрічатися з нами? Всі мої думки крутяться лише навколо цього. Але я боюся сама дзвонити чи писати Матвію. І от врешті-решт телефон сповіщає про повідомлення, я швидко дивлюся на екран і бачу, що воно від Матвія. 

"Я розповів їй. Юля не проти, щоб я бачився з сином. Як ваші справи?" 

В мене наче камінь падає з душі. Усміхаюся, поки набираю:

"У нас все добре. Макс уже спить, а я думаю про тебе”.

"Я теж думаю про тебе. Все так дивно склалося… Я все ще розгублений, але все одно щасливий." 

“Тепер ти зможеш розповісти малому?” — я відчуваю неабияке хвилювання, поки пишу ці слова. 

"Я хотів би, якщо ти не проти. Але я не буду на тебе тиснути, Алю. Я хочу, щоб ти була щиро не проти цього, тільки так".

“Не проти,” — відповідаю я. 

"Сподіваюсь, він не буде ображатись… Це єдине, за що я зараз переживаю…" — раптом зізнається Матвій.

“Я думаю, він зрадіє. Ти сподобався йому”.

"Я дуже хочу, щоб так і було. Дякую тобі за все. За сина, за те, що ростила його, за те, що зараз дозволяєш мені бути поруч, Алю…"

“Я теж хочу подякувати тобі, — пишу я і відчуваю, що на очі навертаються сльози. — Адже ти міг, побачивши нас на вулиці, просто відвернутися і пройти повз, і нічого б не було… Але ти не пройшов…”

"Я б не зміг так зробити. Скільки б разів не довелось робити цей вибір, він би не змінився".

“Бо ти хороша людина, — я втираю сльози і усміхаюся. — Юля теж хороша, що дозволила тобі зустрічатися з нами…”

"Я радий, що вона зрозуміла мене. Вона дійсно хороша. Але все ж не думаю, що вона змогла б "заборонити". Бо я ні в якому разі не відмовлюсь від Макса".

“Тепер я точно вирішила залишитись у Києві, — відповідаю я. — Щоб ви з ним могли спілкуватися. “

"Я допоможу з роботою. Якщо захочеш піти за фахом, візьмуть навіть без досвіду. Я все влаштую."

“Мені дуже хочеться спробувати працювати за фахом. Але трохи страшно, чи впораюсь. Все ж, давно закінчила універ, і потім лише шила…”

"І що? Просто підеш на якусь нескладну вакансію. Просто спробуй. Навіть якщо не вийде, це не так страшно. Спробуєш ще щось, та й все. Хоча я думаю, що в тебе все вийде." 

“Хочеться сподіватись. Я швидко вчуся, — відповідаю, а потім додаю, — Дякую тобі за все! “

"Завтра десь о сьомій можемо погуляти і поговорити з Максом, що скажеш?" 

“Я не проти “, — пишу і усміхаюся від думки, що знову побачу його. 

"Тоді так і зробимо. Добраніч, Алю, до завтра." — він написав це повідомлення, але я побачила, що він пише ще щось і затамувала подих, аж поки не прийшло друге повідомлення: "Зараз я майже щасливий і це завдяки вам з Максом. Чекаю на зустріч, бувай."

Я хочу запитати, чому “майже”, але не запитую. 

“До зустрічі, — відповідаю. — Добраніч!” 

Коли лягаю спати, то варто лише заплющити очі — і я бачу його обличчя. Що зі мною? Сон не йде, перевертаю подушку, то вкриваюся, то скидаю з себе підковдру. Востаннє зі мною таке було ще до народження Макса… Невже я знову закохалася? 

***

— Мамо, а куди ми підемо? — запитує Макс, коли я наступного вечора пропоную йому погуляти. 

— Матвій запропонував прогулянку, але я ще сама не знаю, куди, — відповідаю я і стежу за його реакцією. 

— Матвій хороший, — він киває. — Добре. Сподіваюсь, ми ще й перекусити щось смачненьке зайдемо… 

— Звичайно, знайдемо, — я гладжу його по волоссю і думаю, що воно на дотик таке ж, як Матвієве. 

Виходимо з під’їзду і відразу бачимо його машину. Матвій стоїть поруч і махає нам рукою. 

— Привіт! — гукає Макс, першим підбігаючи до нього. 

— Привіт! — Матвій усміхається і обіймає його.— Я сумував за тобою. Як справи? 

— Добре, — серйозно каже він. — Допомагав дідусеві ремонтувати кран. 

— Ого, — Матвій гладить його по голові. — Ти молодець. Я з кранами не дуже дружу. 

— Можу тебе навчити, — Макс задоволено усміхається. Я теж сміюся. 

— Коли виникне якась проблема, обовʼязково покличу тебе, — Матвій також усміхається. — Добре, давайте сядемо в машину і поїдемо в парк. Знаю один класний, І повечеряємо там, якщо захочете. 

— Гарна ідея, — погоджуюсь, відчуваючи, як серце починає битися частіше. Я все ж хвилююся, як поведе себе Макс, дізнавшись про нашу таємницю. 

— Я хочу! — вигукує Макс і першим застрибує в машину.

— От і прекрасно, — Матвій відкриває переді мною дверцята. — Тоді поїхали…

***

В якусь мить коли ми доходимо до порожньої лавочки і навколо немає людей, Матвій пропонує нам присісти.

— Максе, — він зазирає малому в очі, обіймаючи його. — Я маю тобі дещо сказати.

— Що? — Макс зацікавлено дивиться на нього. 

— Колись ми з твоєю мамою кохали одне одного… І тоді в нас зʼявився ти, — Матвій дивиться на малого. — Тільки одна погана людина сказала твоїй мамі, що я не хочу дітей, і твоїй мамі довелось поїхати… А я не знав, що в мене є ти. Я — твій тато. 

— Це правда? — Макс переводить погляд на мене. У мене перехоплює горло, я не в змозі промовити й слова, лише киваю. 

Тоді Макс знову повертається до Матвія, охоплює його шию руками і тихо каже:

— Ти мені снився, і я вже тоді, уві сні, зрозумів, що ти мій тато! Але нікому не сказав! 

Матвій видихає з полегшенням і обіймає сина:

— Ти дуже розумний, я так люблю тебе… Мені шкода, що мене не було, коли ти зростав, пробач…

— Але тепер ти будеш часто гуляти зі мною? — малий усміхається. 

— Так, — Матвій киває. — Я хочу проводити з тобою багато часу. Хочу дізнатись тебе краще. 

— І з мамою хочеш проводити багато часу? — Макс серйозно дивиться на Матвія. 

— Хочу, — Матвій в цю мить переводить погляд на мене. 

— Максе, послухай мене уважно, — я зазираю йому в очі. — Ми будемо часто гуляти, але тато з нами не житиме. Тому що він кохає іншу жінку…