29. Юля. Непроханий підробіток

Останнім часом я відчуваю, ніби Матвій щось від мене приховує. Він стає якимось відстороненим, не таким, як зазвичай. Вчора взагалі так і не заїхав за мною, тільки подзвонив і вибачився, сказав, що сьогодні вже проведемо вечір разом.

На роботі ми мало пересікаємось, він майже весь час сидить на телефоні, а після роботи, коли ми вже виходимо, зве до себе.

Я заходжу, в очікуванні чогось приємного. 

— Як твої справи? — запитую, усміхаючись. 

— Юлю, нам треба поговорити, — він бере мене за руку. — Ходімо на диван. 

Невже він скаже, що нам краще жити разом? Чи, може, взагалі запропонує заручитися? Я киваю і йду за ним. Серце часто б’ється, але це приємне хвилювання. 

— Я слухаю, — кажу, дивлячись на нього. 

—  Так от… — він ніби намагається підібрати слова, бачу, хвилюється. — Знаєш, до тебе в мене були тільки одні реально серйозні стосунки, коли я збирався одружитись…

— З Діаною? — перепитую я. 

— Ні, — Матвій хитає головою. — Це була Аля… І трапилось це шість років тому. Вона була простою дівчиною, не з багатої сімʼї. Але вона була ще зовсім юною… Останній клас школи. 

— З нею щось трапилось?  — у мене з’являються недобрі передчуття, може це через історію з його батьками і сестрою, чи те, що він каже про Алю “була”...

— Ні, ну, не зовсім, точніше, вона покинула мене. Просто втекла, хоча я був налаштований серйозно. Я тоді сильно образився і розчарувався в жінках. Саме тоді Діана почала проявляти до мене більший інтерес і врешті-решт ми почали зустрічатись…

— Зрозуміло, — кажу я з полегшенням.  — Ну, це дуже правильно з твого боку розповісти про попередні стосунки…

— Це не все, — він зітхає і трохи стискає мою долоню. — Нещодавно я побачив Алю на вулиці разом з пʼятирічною дитиною, — він зазирає мені в очі. — Моєю дитиною, про яку мені ніхто не повідомив.

Я тільки очима кліпаю  від несподіванки.

— А звідки ти дізнався, що то саме твоя дитина? — обережно запитую. 

— Я щойно побачив Макса, одразу відчув, — він зітхає. — Він дуже схожий на мене. Аля хотіла заперечити, але врешті-решт зізналась.

Я мовчу, переварюючи цю інформацію. Недарма він останнім часом поводиться якось дивно… Я думала, що готує мені якийсь приємний сюрприз, і дійсно, сюрприз наявний, але далеко не такий приємний, як я уявляла…

— Ти тепер одружишся з нею? — запитую, коли мовчанка вже стає нестерпною. 

— Ні, — він хитає головою. — Між нами нічого не було. Я бачився з ними, але нічого такого. Однак це мій син і я хочу брати участь в його житті.

 — У вас спільна дитина,  — тихо кажу я. — Це багато що міняє…

— Я насправді теж дуже розгублений, — він зітхає і опускає очі.

— Що мені робити? — я дивлюся  йому в очі. — Мабуть, краще звільнитися? Зникнути з твого життя? 

— Ти мене чи не чуєш, чи не хочеш чути… Я кажу тобі про дитину, кажу, що не одружусь, кажу що між нами з Алею нічого не було, а ти кажеш таке… — він теж не відводить від мене погляду. 

— Ти кохаєш мене? — запитую я і чекаю відповіді так схвильовано, як підсудний чекає вироку від судді. 

— Ти — єдина моя жінка, — він стискає мою долоню в своїй і продовжує дивитись в очі. 

Від цих його слів мені стає трохи легше на душі.

— Я нічого не маю проти того, що ти будеш бачитися з сином, — кажу швидко. — Ти будеш хорошим батьком, я в цьому переконана. 

Коли я кажу ці слова, він подається вперед і обіймає мене:

— Дякую, Юлю… Пробач, що приховував це певний час…

***

— Юліє, ось ви мені і потрібні, — Діана мало не вперше отак висмикує мене з робочого процесу. — Тримайте, — вона простягає мені флешку. — Це дуже треба відредагувати, коли у вас буде час. Я доплачу вдвічі більше, ніж це коштує на фрілансі. Вийде? 

— Так, добре, — я від несподіванки погоджуюсь. Хоча, може, треба було спершу порадитись із Матвієм? Але вже слова сказані, і відмовлятись від них було б незручно. 

— Дякую, — вона киває. — До побачення, — на цих словах Діана покидає приймальню.

Я розгублено кручу флешку в руках. Потім думаю, що може це якийсь невеликий текст, і краще одразу з ним розібратися, поки є вільний час. Вставляю флешку в свій ноутбук і бачу, що там лише один файл, підписаний: “Моє життя”.

Я відкриваю його, прокручую вниз і бачу, що там Діана розповідає про свої дитячі роки.. Можливо, вона піддалася моді і вирішила написати книгу про саму себе? “Треба було відмовитися”, — думаю я. Але раптом око вихоплює з суцільного тексту знайомі імена: “Матвій” і “Аля”. І я  уповільнююся та починаю читати уважніше…