28. Аля. "Не розумію, що робити зі своїм життям"

Коли ми приїздимо до зоопарку, я радію з того, яким щасливим почувається Макс. Але на мене накочуються спогади, і від того серце починає битися вдвічі частіше. Цікаво, чи Матвій почувається так само? Зовні він такий само, як завжди. Але чи він згадує, як ми ходили сюди тоді, багато років тому? 

— Як поживає твоя сестра? — запитую я. 

— Соромно зізнатись, але ми майже не спілкуємось, — відповідає він. — Після того, як… — він поглядає на малого. — До речі, тут є павільйон з тваринами, яких можна гладити і тому подібне, він тільки для дітей. Максе, хочеш туди?

 — Дуже хочу! — з ентузіазмом вигукує той. 

 — Тоді ходімо, — я відчуваю, що Матвій хоче поговорити зі мною наодинці. 

Малий киває і ми рушаємо до павільйону. Матвій купує йому всякі овочі, щоб він погодував тварин, і ми запускаємо його, а самі лишаємось біля входу.

— Вона образилась на мене, коли я став зустрічатись з Діаною, — відповідає Матвій. 

— Ми з нею завжди були в гарних стосунках, але коли я поїхала, вона ніби образилась на мене, перестала відповідати на мої листи…

— Шкода, що не вона була твоєю кращою подругою… — він зітхає. — Вона б точно не нарадила такого, як Діана. Певно, вона думала, що ти зрадила мене в якомусь сенсі. 

— Я не знаю, — кажу я тихо. — Може, Діана їй щось про мене сказала… Я б хотіла з’їздити до неї, все пояснити…

— Певно, це можна влаштувати, — киває Матвій. — Вона буде рада познайомитись з племінником. Думаю, ви легко помиритесь.

— До речі, як ми скажемо Максу, що він твій син? Я й досі цього не зробила, вирішила порадитися з тобою… Може, ти сам захочеш йому повідомити про це? 

— Я хочу, — він киває. — Але як зробити так, щоб він не ображався ані на мене, що я кинув його, ані на тебе, що ти не повідомила?... 

 — Думаю, він не образиться. Він взагалі ні на кого ніколи не ображається, має дуже легку вдачу. 

— Може, сказати йому, що ми тільки зараз дізнались, що саме я його батько, — замислено каже він. 

 — Добре, — киваю я.  — Але чи не виникнуть у нього думки, що ми маємо жити разом? Треба також якось пояснити, чому це неможливо. 

  Матвій зітхає і опускає голову:

— Я не подумав про цей момент… Ти думаєш, ми можемо нашкодити йому? Якщо розкажемо? — він знов дивиться на мене. — Я не хочу йому нашкодити.

 — Треба все обдумати, — кажу я. — Щоб передбачити його можливі питання і наперед обговорити відповіді на них. 

— Якщо розкажемо, то можемо сказати правду, — пропонує Матвій. — Ну, що по суті нас розвела твоя подруга. Ніхто з нас в цьому не винен, думаю, це буде правильне рішення. І так ми не будемо плутатись в свідченнях. Просто скажемо правду.

— Так, — я киваю. — Правда — це найправильніше рішення. Думаю, увесь цей час мені муляло те, що я не кажу Максу правду. Хоча я розповідала йому, що коли він виросте, то знайде тата. Ну, це сталося трохи раніше, але в принципі все так і є, як планувалося, — на цих словах я усміхаюсь. 

— Коли зробимо це? — він зазирає мені в очі. — А щодо його зустрічних питань… Що він може запитати?

— Чому тепер, коли ми знайшли тебе, ми не живемо всі разом? 

— Навіть не знаю, що треба відповідати в таких ситуаціях, — Матвій зітхає, виглядає трохи розгубленим.

— Мабуть, треба сказати, що не всі тата й мами живуть разом, — я відводжу погляд. — Що в тебе є жінка, яку ти кохаєш. Думаю, він зрозуміє…

— Я не сказав їй… Про тебе і малого. Поки що. Почуваюсь поганцем. Але не стільки через те, що приховую сина, скільки через те, що розумію, що мене дуже тягне до тебе. 

Я відчула, як у мене всередині розлився якийсь жар. Злякалася, що з мого виразу  обличчя стало ясно, яка я схвильована. 

—  Мабуть, це неправильно, — пробурмотіла я. — Я не хочу, щоб вона страждала, а я була винна в тому…

— Так, неправильно, — він зітхає. — Але хіба це твоя провина? Це я не розумію, що тепер робити зі своїм життям.

— Ми й так наробили багато помилок, — зітхаю я. — Не хотілося б, щоб їхня кількість подвоїлась…

— Так, мені б теж цього не хотілось. І не хотілось би, щоб хтось страждав, — тихо каже Матвій…