26. Юля. "Ти в мене трудлголік"

Я відкриваю Телеграм-канал з новинами і читаю: “Модель Діана Остролуцька повідомила про розрив з нареченим. Один із найвродливіших і найбагатших чоловіків Києва тепер вільний!” 

Відчуваю, як в душі хвилею підіймається радість. Він розійшовся з нею для того, щоб більше не приховувати наші почуття! Це так приємно… Заплющую очі і уявляю, як Матвій бере мене з собою на якісь світські заходи, і от уже про мене пишуть журналісти… А потім наші заручини, і весілля…

— Ти що, спиш? — гукає до мене Оля, яка саме увійшла до кімнати. — Сидиш з телефоном у руці, очі розплющені, але погляд зовсім відсутній! Матвій тобі щось написав, що ти зараз не тут? 

— Я тут, — кажу я. — Ні, це не Матвій. Просто читаю новини. 

 — І що там? — вона зазирає до мого мобільного. 

Я показую статтю про Діану:

— Ось, вони офіційно розійшлись. Він зробив це для мене! 

— О, це прекрасно, — вона усміхається, а потім її усмішка буквально на мить стає трохи сумною. Певно, вона згадує, що нещодавно і сама розійшлася зі своїм хлопцем, як Діана.

— Може сходимо кудись пообідати? — питаю я в Олі, щоб розвіяти цю зажуру на її обличчі. 

— Якщо він з нею і офіційно вже розійшовся, то, певно, запросить тебе жити з ним? — Оля усміхається. — Ти ж так часто ночуєш там?

 — А ти вже мрієш отримати квартиру в повне розпорядження? — я лукаво дивлюся на неї. — Ну якщо запросить, то я не відмовлюся…

— Навпаки, — вона хитає головою. — Мені подобається жити з тобою, і готуєш ти смачно. 

— Але я впевнена, що незабаром у тебе з’явиться хлопець, — кажу я. — Ти така класна, що не можеш довго сумувати на самоті. І тоді окрема квартира дуже стане в нагоді…

— Дякую, сестричко, — вона обіймає мене. — Я дуже радію за тебе, впевнена, тепер все у тебе точно буде добре…

***

Наступного дня після роботи я сиджу в приймальні Матвія і чекаю, поки він вийде, і ми поїдемо до нього. Це вже стало нашою традицією. 

Він щось затримується, мабуть, розмовляє по телефону. Я заглядаю в кабінет, тихо, щоб не заважати, і бачу, як він усміхається краєчками губ, не помічаючи, що я тут.

— Добре, тоді десь за півгодини. До зустрічі, — він відбиває виклик і кладе мобільний до кишені, і тільки потім помічає, що я в кабінеті. 

— У тебе ще ділова зустріч? — запитую трохи розчаровано. 

— Пробач, — він зітхає і ховає мобільний до кишені.

Його обличчя знов трохи похмуре. Я думаю, певно, він не хоче йти на ту зустріч. 

 — Тоді я поїду додому? — я кажу це дещо запитально, очікуючи, що він скаже що візьме мене з собою на цю зустріч, мабуть, це ж ненадовго. 

— Так, — він киває. — Не знаю, наскільки це затягнеться.

— Ясно, — зітхаю я. — Тоді до завтра…

— Не ображайся будь ласка, — він підходить до мене і обіймає.

— Я не ображаюсь, — кажу, усміхаючись. — Знаю, що ти в мене такий трудоголік…

Це “в мене” вимовляю трохи з гордістю, немов останні події зробили наші стосунки майже визначеними. Мені хочеться, щоб усі знали, що Матвій кохає мене, хочеться кричати про це на весь світ.

Він киває і ми виходимо з офісу. Останні дні він взагалі якийсь трохи замислений… 

— Тобі треба здати на права, я прямо почуваюся винним, що навіть не підвезу тебе…

— Добре, я запишуся в автошколу, — погоджуюсь я. — Зможу возити тебе з різних зустрічей з авторами, як тоді, пам’ятаєш? 

Я згадую нашу вечерю з Владом, із якої все почалось, і усміхаюся. 

— Пам’ятаю, — він киває, але на його обличчі ніяких емоцій, це трохи дивно, може, його щось хвилює, а я не знаю?

— Якісь проблеми на роботі? — кажу, торкаючись його руки. 

— Ні, — він хитає головою і обіймає мене. — Знаєш, давай, якщо я звільнюсь раніше, я заїду за тобою…

— Добре, — радісно усміхаюсь я. — Буду чекати! 

Він чмокає мене в губи і сідає в машину, після чого їде…