25. Аля. "Все на краще?"

Моє серце здригається, коли я чую ці слова. Невже він справді досі має до мене почуття? Чи я все правильно зрозуміла? 

— Ти не кохаєш її? — запитую, кусаючи губи від хвилювання. 

— Мав би кохати. Вона була поруч, мені було добре з нею, — він повільно видихає повітря з легенів. — Вона підтримала мене. Зробила для мене так багато… Практично повернула до життя.

— Я не хочу стояти між вами, — швидко кажу, відводячи погляд.  — Думаю, нам треба менше спілкуватися, і тоді все буде добре. Звісно, Макса можеш бачити, коли захочеш. Але я… Нам з тобою краще триматися на відстані. 

— Певно, ти маєш рацію, все одно минулого не повернути. Ти будеш завжди памʼятати, що мене не було всі ці роки, що я жив далі своїм життям після того, як ти пішла, — він сковтує слину. — Хоча, якби ти зʼявилась на пару місяців раніше, я б зізнався тобі в коханні і більше ми ніколи б не розлучались.

— Життя таке несправедливе, — кажу я. — Здається, воно складається з одних “якби”. “Якби я сказала тобі про вагітність”, “якби ти шукав мене, коли я зникла”, “якби я з’явилася на два місяці раніше”... Але, на жаль, чи на щастя, у реальності немає припущень, як могло б бути. Вона просто є, хоч не завжди нам подобається…

— Я егоїст. Дуже хочу, щоб ви з Максимом лишились в Києві, хоча розумію, що, певно, це тільки ускладнить життя всім нам, — він зазирає мені в очі. — Але я вирішив говорити з тобою чесно і прямо, а там хай буде, як буде. 

 — Ми залишимось, — несподівано для самої себе кажу я. 

Думаю про те, що раптом щось трапиться, і він з тією Юлею розійдеться? Я не хочу стояти між ними, але ж стосунки не бувають вічними. Можливо, колись ми зможемо бути разом? Я готова чекати, скільки буде потрібно…

— Ти серйозно? — він торкається долонею моєї щоки, все ще не відводячи погляду. 

— Мені треба перестати бути егоїсткою, — кажу я. — Коли ми залишимося в Києві, буде легше моїм батькам, я зможу допомагати їм. Макс після школи не буде сам, бабуся буде з ним. І він зможе бачитися з тобою, якщо ти, звісно, захочеш. 

— Хочу, — одразу киває він. Гладить мене по щоці, але все ж прибирає руку: — Дякую тобі. Але якщо тобі буде погано… Блін, я не хочу, щоб тобі було погано, Алю. 

 Я хочу сказати, що буду чекати на нього, але мовчу. Це звучатиме по-дурному. Певно, мені справді буде погано, але заради того, щоб хоч інколи бачити Матвія, розмовляти з ним, я готова потерпіти. 

— Та з чого ти взяв, що мені буде погано, — кажу я. — Не хвилюйся, все буде добре.  Знайду собі роботу, буду більше часу проводити з сином…

— Я можу допомогти з роботою. Ні, — він хитає головою. — Неправильно кажу. Я допоможу. Ти продовжуєш працювати на фірмах, як економіст?

— Я зовсім трохи працювала за фахом, — відчуваю, що червонію. — Потім Макс почав хворіти, мені майже весь час потрібно було брати лікарняний, я звільнилася і влаштувалася на підприємство, що виготовляє іграшки. Я могла брати шиття додому, ти знаєш, я завжди любила шити. 

— Алю… — в ньому, здається, щось ніби обривається, і він знов обіймає мене. 

Хоче щось сказати, я відчуваю, що повітря між нами наелектризоване. Його серце бʼється часто-часто, але й моє не відстає. 

— Дозволь потурбуватись про вас, — каже врешті-решт на вухо. — Будь ласка.

— Якщо це не завадить твоїм стосункам, — кажу я тремтячим голосом. — Не хочу, щоб Юлі було погано через мене. 

— Це не твоя провина. Я сам винен, що нічого про тебе не дізнавався, — він ще дужче притискає мене до себе. — Певно, мені було страшно. Не хотів побачити тебе з кимось, тому після того, як видалив тебе з друзів, ніколи не зазирав на твої сторінки… Це так дрібʼязково.

 — Ми обоє наламали дров, — усміхаюсь я. — Зате тепер знаємо, чого точно більше ніколи не варто робити. Все на краще, чи не так?