24. Аля. "У мене ніколи нікого не було"

— Мені треба було сказати тобі самій, — шепочу я. — Я завжди була боягузкою…

— Сподіваюсь, ти подумаєш над тим, щоб залишитись, Алю, — він зітхає. — Я втратив багато років, та й Макс теж. Я б хотів проводити з ним час. Не обовʼязково одразу казати, що я його батько, скажемо, коли ти вирішиш. Я не буду з цим тиснути.

 — Я подумаю, — кажу я. А сама розмірковую, може, мені взяти Макса і прямо сьогодні поїхати з міста? Хоча, це нічого не вирішить. Матвій уже знає, що в нього є син, тож розшукати нас для нього не буде проблемою. Втеча не вихід. Треба думати, як буде краще для дитини. Можливо, через власну слабкість, я позбавлю його щастя мати батька, і колись, вже дорослим, він дорікне мені за це? 

— Ти не хотіла мене бачити… Зовсім? Ці роки, — тихо питає він. 

— Я постійно шукала будь-яку інформацію про тебе, читала твої соцмережі, — кажу я. — Бачила фото з Діаною, думала, ви щасливі. Не хотіла порушувати вашу гармонію. 

— Зрозуміло, — він киває і замовкає, але потім за хвилину каже: — Але я не був щасливий з Діаною. 

— Я чула, що ви розійшлися, — кажу я. — Вона дала інтерв’ю днями про те, що тепер вільна. Думаю, швидко знайде тобі заміну. 

— Ми дружили з дитинства…  А вона так вчинила зі мною і з тобою, — він зітхає. — Певно, я ніколи не зможу їй це пробачити.

— Вона кохала тебе, — я знову зітхаю. — Я розуміла це. Але все одно не могла відмовитись від тебе

— Якщо розуміла, то не мала її слухати і вірити, — Матвій торкається губами мого волосся. 

Робить це майже непомітно, але я відчуваю, як по всьому моєму тілу немов електричний струм пробігає. Я так скучила за ним, тільки зараз відчуваю це з невимовною гостротою. 

 — У мене ніколи нікого не було, крім тебе, — кажу, дивлячись йому в очі. — Я кохаю тебе, і, мабуть, кохатиму завжди… Незважаючи ні на що.

Матвій мовчить, але погляду від мене не відводить і з обіймів не випускає. 

— Мені не треба було цього казати, — продовжую я. — От тому я й втекла чим подалі, щоб забути тебе. Щоб не нав’язуватися тобі. 

— Якби ж тільки можна було відмотати час назад. Все мало бути інакше, — він зітхає. 

— Так, — кажу я. — Але, на жаль, подорожі в часі можливі лише в фантастичних фільмах…

— Твоя поява тут перевернула моє життя, — тихо говорить він мені на вухо. 

— Мабуть, краще залишити все як є, — відповідаю я. — Я не проти, щоб ти спілкувався з сином. Але не хочу якось заважати тобі. У тебе своє життя, а я буду пробувати збудувати своє…

— Знала б ти, скільки всього зараз в моїй голові, Алю, — продовжує він пошепки. 

— У тебе є дівчина, — кажу я. — Як її звуть? 

— Юля, — він зітхає і трохи відсторонюється. — Я казав їй, що кохаю її. Я правда вірив у це.

— “Вірив”? — перепитую я. — А тепер щось змінилося? 

— Сиджу з тобою, серце бʼється, як скажене, — він бере мою долоню і прикладає до своїх грудей. — Я — погана людина.

— Ти хороший, — кажу я. — Шкода, що я тоді подумала про тебе погано. Як я могла повірити, що ти скажеш мені позбутися дитини... Сама не знаю, мабуть, я була занадто розгублена і втратила землю під ногами…

— Ти просто злякалась. Діана цим скористалась і розвела нас, — він знов зітхає, а я відчуваю, як швидко під моєю долонею бʼється його серце. Він тільки здається спокійним, а насправді все не так…

— Не кажи їй нічого, — прошу я.  — Не хочу, щоб були якісь конфлікти чи плітки через мене. Все одно це вже нічого не змінить. 

— Не треба знов все вирішувати за мене, — Матвій насуплюється. — Чому ти завжди так робиш?

— Бо я знаю тебе, — я усміхаюсь. — Ти не відрізняєшся витримкою… принаймні так було раніше…

— Якби я кохав Юлю, хіба зараз відчував би те, що відчуваю? — він зітхає.