22. Аля. "Чому ти це зробила?"

Матвій переводить погляд з мене на малого і назад, я відчуваю, що мені враз стає холодно. 

— Ти думав, що це не я? — намагаюся усміхнутися. — Привіт…

— Привіт, я Матвій, — він знов дивиться на Макса і простягає йому руку. — А тебе як звати? Скільки тобі років?

— Макс, мені скоро шість, — охоче відповідає син. 

— Великий, — Матвій простягає йому руку і Макс потискає її. — Значить, шість? — після цих слів Матвій знов переводить погляд на мене. — Думаю, нам треба поговорити.

— Про що? — у мене всередині ніби щось обривається. — Думаю, нам немає про що говорити…

— Про математику, — він насуплюється. — Цифри. Наприклад, про шість.

— Я вмію рахувати до ста, — каже Макс, намагаючись показати себе з кращого боку. — Люблю математику, а ви теж? 

— Я теж люблю її, — Матвій усміхається малому і, схоже, вирішує змінити тактику: — А ти з ким живеш? Тільки з мамою? 

— Так, бо мій тато в Австралії, — випалює Макс. — Ми поїдемо до нього, коли я виросту. 

— В Австралії… — Матвій ще більше насуплюється і знов дивиться на мене. — Алю, ми маємо поговорити. Сьогодні ж.

— Чомусь ти усі ці роки не згадував про мене, — я знизую плечима, мій голос тремтить. — А тут раптом виникла потреба в розмові? 

— Ти впевнена, що хочеш, щоб я почав цю розмову тут і зараз? — він зазирає мені в очі, бачу, злиться, але контролює себе, певно, заради малого… Він про все здогадався, це очевидно.

 — Ні, — я хитаю головою. Не при Максові точно. Тільки не це…

— Диктуй свій номер, я запишу і одразу пошлю виклик. Перевірю, чи він дійсний, — говорить Матвій, не відводячи від мене погляду.

Він здається мені якимось чужим, я ледве впізнаю в ньому того хлопця, який зізнавався мені в коханні. Від того стає дуже сумно. Від того, що він змінився, а я залишилася такою ж закоханою в нього дурепою…

Немов у тумані диктую йому номер свого мобільного. 

Він одразу ж посилає виклик і коли чує, що мій телефон дзвенить, відбиває його.

— Через скільки годин ми зустрінемось? — питає, так і не відводячи від мене погляду.

— Можу після шостої, коли тато буде вдома і зможе посидіти з Максом, — кажу я тихо. 

— Добре, — він киває, а потім знов дивиться на Макса. — Максе, а що ти любиш?

— Морозиво, — відповідає той, не замислюючись. — І “Кока-колу”!

— А з іграшок, у що граєш? — продовжує допитуватись Матвій.

— У трансформери,  — він дивиться на мене. — Нічого, що я розповідаю? 

— Нам вже треба йти, — кажу я Матвієві. 

— Ти ж прийдеш? — він зітхає.

— Може, не треба цього всього? — я  дивлюся йому в очі. — Вдамо, що ми не зустрічалися сьогодні, і будемо далі жити, як жили…

— Я маю право, ти… — він хоче ще щось сказати, але стримує себе. — Пообіцяй, що прийдеш.

— Добре, прийду, — кажу я. Хочу сказати йому, щоб не претендував на мого сина. Може, збрешу, що в нього дійсно інший батько. Треба добре обдумати, як це подати. Треба трохи часу…

— До зустрічі, Максе, — він куйовдить волосся на голові малого і ховає руку до кишені. — Думаю, ми скоро зустрінемось.

— Було б добре зустрітися, — каже Макс серйозно. — До побачення! 

***

Коли я заходжу до нашого ресторанчику, Матвій вже сидить на звичному місці. Одразу встає, коли бачить мене. Дивиться так уважно, немов зазирає прямо в душу. 

Я теж дивлюся на нього, і впізнаю, немов ми здійснили мандрівку в машині часу, і тепер знову бачимо одне одного такими, якими були раніше…

— Ти змінився, — кажу з сумом. 

— Постарів? — він якось невесело усміхається. — А ти така ж сама.

— Не постарів, просто став таким… крутим, — я вживаю слово з нашого дитинства. 

— Чому ти приховала Макса від мене, Алю? — він зітхає і дивиться мені в очі…