20. Юля. Щось трапилось?

— Голодна? — питає Матвій, коли ми вже виходимо з парку.

— Трохи є, — усміхаюсь я. 

— Ходімо повечеряємо десь тут, — пропонує він. — Колись я любив тут одне місце. Не був вже сто років. Це маленький ресторанчик. Знаю, що він все ще працює, бачив. Не шикарне місце, але їжа дуже смачна, там подають традиційні італійські страви, не всі ті піци, а різні салати, морепродукти, пасти.

— Ходімо, — киваю я. — Люблю середземноморську кухню. 

Ми йдемо по вулиці, Матвій усміхається, хоча все одно виглядає якимось трохи замисленим.

Коли ми приходимо до ресторанчику, то нас проводять за столик, офіціанка дуже привітна:

— Невже це ви? — каже вона до Матвія. — Здається, не заходили вічність. 

— Так, Катю, я, — він усміхається. — Скучив за вашою їжею. Приємно, що через стільки років ви все ще памʼятаєте мене. Зробите мені, як завжди? Мені і моїй супутниці.

— Добре, все буде! — вона киває. — Коли розповім батькові, він буде в захваті! Готуйтесь, вийде ще до вас з кухні! — вона усміхається і йде.

— Цікаво, це донька господаря ресторану? — запитую я. 

— Так, господаря і шефа. Він, до речі, італієць. Закохався в українку і переїхав сюди майже тридцять років тому, ще хлопцем. Кинув родинний ресторанний бізнес в Розетто, на березі моря. 

 — Це має бути дуже сильне кохання, щоб отак пожертвувати всім заради коханої людини, — замислено кажу я. 

— Так, — Матвій киває. — Він розповідав, що батько з ним не розмовляв, аж поки не народилась Катя, якраз її ми зараз і бачили.

— Вона дуже симпатична, — кажу я. 

— Виросла… Тоді їй було всього сімнадцять, а вона вже допомагала в ресторані. Зараз вже прямо наречена. Давно не бачив її, час швидко йде.

— А чому ти так довго сюди не заходив? — цікавлюся, розглядаючись навколо. — Тут дуже затишно, і ціни комфортні…

Матвій на мить замовкає і відводить погляд, але потім знов усміхається:

— Не знав, як буду почуватись тут. Але зараз все добре. 

— У тебе зв’язані з цим місцем якісь спогади? — здогадуюсь я. Думаю про цю дівчину,/ Катю, може, між ними щось було? А потім вони розійшлися, тому він і перестав відвідувати її ресторан.  Але навряд чи вона в такому разі зверталася б до Матвія на “ви”...

— Типу того, — він киває. 

І саме в цей момент нам приносять напої, тож наша розмова на мить переривається. 

Катя перекидається з Матвієм ще парою слів, Матвій дозамовляє в неї ще якийсь італійський лікер, вона швидко приносить його, а потім йде, знов залишаючи нас сам на сам.

***

В ресторані все було дуже смачно, мені запамʼяталось це місце. Після нього Матвій викликає таксі і ми їдемо додому. Дорогою він весь час тримає мене за руку. Коли ми приїжджаємо і вже заходимо до квартири, він коротко цілує мене в губи:

— Пробач, Юлю…

— За що ти вибачаєшся? — я нерозуміюче дивлюся на нього. 

— Здається, я трохи перепив, — він обіймає мене.

Його дихання обпалює шию, його голос якийсь не такий, як зазвичай. 

Дивно, ми ж випили не так багато, я десь стільки, як і він, але не почуваюся п’яною. Хоча, може в нього просто був важкий день? 

— Нічого страшного, — кажу я. — Тобі треба відпочити. Хочеш, зроблю тобі масаж? 

— Можна, — він киває. — Але спочатку я піду в душ…

Він чмокає мене в губи і проходить до спальні, а звідти, певно, одразу йде в душ, бо коли я проходжу в спальню, то чую, як шумить вода з ванної кімнати.

Я відчуваю, що щось у ньому змінилося, але що? Може, це я собі вигадую? Розумію, що цілком нормально, коли людина іноді хоче побути наодинці, неможливо все життя триматися за руки і дивитися одне одному в очі. І все одно мені трохи сумно.. Може, мені варто зараз поїхати додому?  Але все ж треба дочекатися, поки Матвій вийде з душу…