Розділ 41. Родинна традиція, шанувальник-рецидивіст та ми катастрофічно рано розслабились
Марта радісно плеснула в долоні, і її дзвінкий сміх розлетівся затіненим оливковим двориком.
- О! А ось і наш головний сюрприз!
Мілана заплющила очі. Повільно, майже урочисто. Господи… пронеслася в її голові відчайдушна молитва. Дай мені залізне терпіння. І якщо на те є Твоя воля, то й особистий човен до найближчого материка прямо зараз.
Елені тим часом упевнено підійшла до плетеного кошика й легким рухом здерла картату тканину.
На купі золотистої соломи стояв… ні, гордо висівався справжній володар грецького подвір’я. Півень. Великий, вогняно-рудий із золотими переливами на шиї, з розкішним смарагдово-чорним хвостом, що вигинався королівською дугою, та криваво-червоним гребенем, який свідчив про абсолютно безкомпромісний характер. Він випростав шию, окинув присутніх поглядом зверхнього римського імператора й видав такий потужний, розкотистий бойовий клич, що Ганс інстинктивно поправив окуляри на переніссі, а Лукас захоплено присвиснув.
- Оце так птиця! — вигукнув Лукас. — Йому б у Голлівуді головні ролі грати!
- Це він так нас вітає? — обережно уточнила Кіра, роблячи крок назад.
- Саме так! — сяючи від гордості, усміхнулася Елені. — Його звати Костас. Він повноправний господар цього подвір’я. А сьогодні в нього особлива місія — бути почесним гостем на нашому святі.
Мілана визирнула з-за плеча Алекса, намагаючись триматися на безпечній відстані.
- Особливим у якому саме сенсі?
- У нас є давня родинна традиція, — пояснила наречена. — Перед святковим обідом Костас має урочисто пройти через усе подвір'я, а гості по черзі кидають йому зерно. Кажуть, чим краще він поїсть, тим більше достатку й щастя буде в житті молодих.
- Тобто… він тут головний? — перепитала Мілана.
- Можна й так сказати! — сміючись, кивнула Елені.
Костас тим часом демонстративно переступив потужними лапами, струсонув пишним пір’ям, немов знімаючи концертний фрачний піджак, і знову видав переможне «Ку-ку-рі-ку!».
Мілана з повагою подивилася на нього.
- Ну, принаймні в нього немає проблем із самооцінкою. Відкритий, амбітний чоловік.
Алекс тихо засміявся.
- Ти що, боїшся півнів?
- Я не боюсь, — з награною впевненістю мовила вона. — Я поважаю будь-яку істоту, яка має дзьоб, кігті й зовсім не розуміє слова «домовимося».
- Він не страшний.
- Ти так говориш лише тому, що він поки що не дивиться на тебе поглядом маніяка-рецидивіста.
Елені тим часом винесла з будинку невеличку глиняну мисочку, добряче наповнену зерном.
- Хто хоче спробувати першим задобрити нашого пернатого міністра?
Пані Марта підняла руку швидше, ніж учні в елітній школі.
- Я! Дайте сюди!
- І я спробую, — озвався Лукас, закатуючи рукави сорочки.
Ганс скептично похитав головою.
- Марто, благаю… тільки не намагайся навчити його танцювати сіртакі. У птаха слабке серце.
- Я і не збиралася! — ображено пирхнула Марта.
Кіра тим часом тихо нахилилася до Мілани.
- Знаєш, дивлячись на нашу компанію, я починаю підозрювати, що ми тут далеко не найпроблемніші гості.
- Не поспішай із висновками, — пробурмотіла Мілана, не зводячи очей із птаха. — Ми ще не бачили, що буде далі.
Елені роздала гостям по жмені пшениці. Костаса випустили з кошика, і він, гордо піднявши голову, неквапливо і дуже поважно рушив кам’яними плитами подвір’я.
Марта першою присіла навшпиньки, лагідно простягаючи долоню.
- Іди сюди, золотий мій! Іди до матусі…
Півень зупинився. Повільно повернув голову, кілька секунд поглядом просвердлюючи Марту. Потім перевів очі на її зерно. І з повним презирством рішуче відвернувся в інший бік.
- Ой! — здивувалася Марта. — Капризує.
- Ні, — спокійно зауважив Ганс. — Він просто має власну думку.
Костас із королівською байдужістю пройшов повз Марту, повз Ганса, повз Лукаса, який намагався заманити його жартами… і несподівано зупинився якраз перед Міланою.
Дівчина буквально вросла п’ятами в бруківку. Вона завмерла, боячись навіть дихати надто голосно.
Півень повільно нахилив голову вліво. Мілана теж нахилила голову вліво. Вони мовчки сканували одне одного кілька довгих секунд.
- Слухай, друже… — пошепки, намагаючись не рухати губами, почала вона. — Ми з тобою начебто про все домовилися мовчки. Жодних претензій.
Костас зробив один загрозливий крок уперед.
- Мілано, просто дай йому зерно, — порадив Алекс, ледь стримуючи посмішку.
- Я дам! Обов'язково дам! Але нехай спочатку пообіцяє поводитися пристойно.