Розділ 37. Човен, острів і нові пригоди
- Я хочу одразу зробити офіційну заяву: якщо сьогодні хтось запропонує мені танцювати, допомагати на весіллі, тримати стрічки або фотографуватися з місцевою фауною, я прикинуся частиною місцевого ландшафту.
Мілана промовила це ще до того, як невеликий моторний катер відійшов від причалу, віддавши швартові. Вона сиділа на дерев’яній лавці, сховавши очі за сонцезахисними окулярами, і намагалася всім своїм виглядом випромінювати абсолютну непричетність до всього, що відбувається довкола.
Кіра, яка влаштувалася поруч і дбайливо наносила сонцезахисний крем на плечі, повільно повернула до неї голову:
- Частиною ландшафту? Це як?
- Наприклад, каменем, − переконливо пояснила Мілана, розправляючи спідницю сарафана. − Великим, сірим, повністю непомітним і глибоко байдужим до світу каменем. По-перше, на каменях ніхто не одружується. По-друге, їх не запрошують на сіртакі. І головне − камені не тримають квіткові гірлянди над столами!
- Зате на нього в будь-який момент можуть сісти відпочити, − зауважив Алекс, зручно вмостившись на лавці навпроти.
Мілана повільно опустила окуляри на кінчик носа й глянула на нього поверх оправи.
- Дякую, Алексе. Ти щойно одним реченням зруйнував моє останнє архітектурне бачення спокійного майбутнього.
- Я просто намагаюся бути корисним і тверезо оцінювати ризики, − з посмішкою відгукнувся він, поправляючи темне волосся, яке роздмухував вітер.
- Це помітно. Твоя корисність сьогодні просто зашкалює.
Алекс м'яко засміявся, а Мілана знову відчула ту прикру, але вже стабільну особливість їхнього спілкування: поруч із цим чоловіком їй щоразу важче ставало тримати фасад розсудливої, дорослої жінки, яка контролює все − від власного пульсу до довколишнього хаосу. Особливо коли він дивився на неї оцим своїм допитливим поглядом, ніби всі її безглузді й панічні заяви були не підставою для занепокоєння, а найцікавішою частиною цього грецького ранку.
Катер м'яко ковзав по прозорій, наче розплавлене скло, воді. Сонце вже піднялося достатньо високо, щоб розсипати по бірюзових хвилях тисячі діамантових вогників. Позаду залишався білий берег із кольоровими парасольками, а попереду з ранкового серпанку вимальовувався новий острів − смарагдовий пагорб, сліпучо-білі стіни будиночків, черепичні дахи та вузенька смужка піщаного пляжу.
Краса була настільки кінематографічною, що навіть Мілана на хвилину замовкла, затамувавши подих.
- Гарно, правда? − тихо запитав Алекс, нахиляючись трохи ближче, щоб його голос не заглушив гуркіт мотора.
- Нереально, − чесно зізналася вона, дивлячись на наближення суші.
Але краєм ока вона чітко помітила: він дивився зовсім не на білі будиночки. Він дивився на неї.
- Ти зараз знову скажеш щось таке, після чого мій мозок остаточно відключиться і я забуду, що взагалі хотіла відповісти? − уточнила вона, не повертаючи голови.
- Я взагалі мовчу.
- В тім-то й річ. Твоє мовчання звучить надто підозріло.
Він знову тихо засміявся, а у Мілани защеміло десь під ребрами.
І звичайно ж, саме в цю ідилічну секунду з іншого кінця човна пролунав дзвінкий, тривожний голос пані Марти:
- Діти! А хто бачив валізу?!
Мілана заплющила очі. «О ні. Ні-ні-ні. Тільки не це».
Вона ж тільки-но налаштувалася на романтику, море й внутрішній спокій! Але слово «валіза» у виконанні пані Марти зазвичай лунало як сигнал тривоги перед стихійним лихом.
- Яку саме валізу, пані Марто? − насторожено запитала Кіра, відкладаючи крем.
- Ну таку… велику. Стару. Коричневу. З ременем і застібками!
- Пані Марто, − обережно, як із детонатором, заговорила Мілана, — а чому ви запитуєте про неї з таким виразом обличчя, ніби це не багаж, а втікач із в'язниці суворого режиму?
- З яким виразом? − обурилася Марта. − Зі звичайним!
Вона рішуче розвернулася й почала обстежувати катер, зазираючи під лавки, біля рятувальних жилетів і навіть у маленьку шафку з посудом, де фізично не вмістився б і кошик із фруктами.
Ганс, який сидів біля керма поруч із капітаном, повільно поправив окуляри на переніссі.
- Марто, ти знову щось переплутала?
- Я нічого й ніколи не плутаю!
- Ти вчора сорок хвилин шукала свій капелюх, поки він висів у тебе на спині.
- То був науковий експеримент на уважність оточуючих!
- Звісно, − покірно погодився Ганс. − Вкрай успішний.
Лукас, який сидів поруч, пирснув у кулак. Кіра прикрила обличчя долонею, а Мілана повільно повернулася до Алекса.
- Скажи мені прямо: ми зараз беремо участь у пошуках підозрілого багажу чи я можу стрибнути за борт прямо зараз?
- Ми ще навіть не знаємо, чи той багаж справді підозрілий, − зауважив Алекс з усмішкою.