Розділ 29. Човен, сонце і дуже небезпечні ранкові збори

Розділ 29. Човен, сонце і дуже небезпечні ранкові збори

Мілана прокинулася ще до того, як задзеленчав будильник і це саме по собі було не просто підозріло, це було аномально. Зазвичай її організм відмовлявся прокидатися раніше. Навіть якщо напередодні ввечері вона урочисто обіцяла собі почати нове життя о сьомій нуль-нуль, о сьомій нуль-п’ять вона все ще вела затяжні внутрішні переговори з подушкою, торгуючись за кожну хвилину сну.

А сьогодні очі відкрилися самі, ніби хтось клацнув вмикачем у неї в голові.

Мілана кілька секунд лежала нерухомо, вдивляючись у стелю, по якій блукали перші сонячні відблиски, пробиваючись крізь щілини в жалюзі. У кімнаті панувала тиша, порушувана лише рівномірним диханням Кіри.

Потім згадка про вчорашній вечір впала на неї, мов тепла лавина.

Човен. Алекс. Його посмішка. Його рука в її руці під час танцю.

Вона різко сіла на ліжку, серце зробило короткий, панічний шкереберть.

- Ой...

Сон зник так само швидко, як зникає туман під пекучим грецьким сонцем. Залишилося тільки дивне, лоскітливе почуття в животі — суміш захвату й дикого страху провалитися.

На тумбочці лежав телефон. Мілана машинально взяла його, дисплей спалахнув, відображаючи час і... порожнечу. Жодного нового повідомлення. Жодного «Доброго ранку».

Вона розчаровано зітхнула й відкинула телефон на ковдру.

«А чого ти чекала? «Доброго ранку, Мілано, я не спав усю ніч, думаючи про нашу прогулянку»? Спустися на землю. Він просто запросив двох дівчат, з якими випадково познайомився. Для нього це просто ввічливість. А для Лукаса, швидше за все, можливість зайвий раз посміятися».

- Господи, — пробурмотіла вона, закриваючи обличчя долонями. — Я ще навіть з ліжка не встала, а вже вигадую цілі романи.

Вона рішуче відкинула ковдру й попрямувала до шафи. Потрібно було діяти, щоб заглушити цей настирливий внутрішній голос, який то шепотів про романтику, то насміхався з її наївності.

За п’ять хвилин на її ліжку вже утворилася мальовнича гора з одягу: дві сукні (легка біла і яскрава квіткова), три футболки, шорти, легкі лляні штани, купальник, вільна сорочка, крислатий капелюх, дві пари сонцезахисних окулярів і пляжна сумочка.

Мілана стояла посеред кімнати, схрестивши руки на грудях, і дивилася на цей безлад так, ніби він міг сам собою перетворитися на ідеальний ансамбль.

«Так. Мені потрібен простий, невимушений одяг. Образ «я просто встала, накинула щось і пішла», але при цьому виглядаю приголомшливо».

Вона уважно оглянула весь цей гардероб.

Кіра, яка до цього лежала нерухомо, мов єгипетська мумія, нарешті відкрила одне око.

- Це ти зараз серйозно? О пів на восьму ранку?

- Абсолютно.

- Тоді поясни мені, неуку, навіщо для «простого образу» на човні тобі потрібні три пари шортів, двоє з яких практично однакові?

Мілана подивилася на шорти. Білі джинсові, білі лляні та світло-блакитні.

- Вони різні! Білі джинсові — це класика, білі лляні — це для спеки, а блакитні — під колір моря. Я ще не знаю, який настрій буде в моря.

Кіра зітхнула й знову прикрила око.

- Ранок почався. Боже, дай мені сил.

- Я просто хочу бути готовою до всього.

- До чого? До того, що Алекс раптом вирішить, що білі лляні шорти — це моветон?

Мілана проігнорувала шпильку. Вона приклала до себе білу сорочку оверсайз. Подивилася в дзеркало. «Занадто просто? Як медсестра». Потім приклала блакитну. «Зливається з морем». Потім знову білу.

- Як думаєш? — запитала вона, повертаючись до Кіри.

- Білу.

- Чому?

- Бо я хочу спати.

Мілана фиркнула.

- Ти зовсім не допомагаєш. Жодної подружньої підтримки.

- Я допомагаю тобі зберегти час, який ти марнуєш на дурниці.

- До човна ще година! — обурилася Мілана.

Кіра знову відкрила око, на цей раз повністю, і подивилася на годинник на тумбочці.

- З твоїми темпами вибору сорочки в тебе залишилося вже тридцять хвилин.

Мілана панічно подивилася на годинник. «Сім сорок п’ять».

- Тридцять п’ять!

- От бачиш. Час спливає. А ти ще навіть не причесалася.

Мілана схопила гребінець. За десять хвилин волосся було ідеально розчесане, але вже за дві хвилини дівчина вирішила, що це виглядає занадто «прилизано», і знову його розпатлала. Ще за п’ять хвилин спробувала зібрати його в недбалий пучок. Вийшов не недбалий пучок, а справжнє чайчине гніздо. А ще через три хвилини розпустила, вирішивши, що недбалість — це не її козир.

Кіра вже остаточно прокинулася, сіла в ліжку й спостерігала з інтересом за всіма маніпуляціями подруги.