Розділ 27. Перше справжнє знайомство

Глава 27. Перше справжнє знайомство

Запальна мелодія сіртакі нарешті стихла, залишивши по собі лише відлуння швидких кроків та гучне дихання танцюристів. Танцювальний майданчик, засипаний дрібним піском, порожнім білим квадратом застиг під світлом гірлянд. Втомлені, але щасливі туристи розбрелися по своїх місцях: хтось одразу потягнувся до келиха з крижаним вином, щоб втамувати спрагу, хтось просто перевести подих і витерти піт із чола серветкою.

Мілана теж скористалася цією благословенною паузою. Вона майже впала на свій стілець, відчуваючи приємну важкість у ногах і те, як засмагла шкіра пульсує від приливу крові. Схопивши запотілий келих із водою, вона зробила кілька жадібних ковтків. Прохолода розлилася тілом, трохи приглушуючи внутрішню пожежу.

- Все, — пробурмотіла вона, ставлячи келих на стіл із поважним виглядом. — Моя танцювальна кар'єра на сьогодні офіційно завершена. Я більше нікуди не виходжу з-за цього столу. Навіть якщо приїде сам прем'єр-міністр Греції.

Кіра, яка вмостилася поруч, виглядала напрочуд свіжою, лише легкий рум'янець на щоках видавав активність. Вона змовницьки підморгнула подрузі.

- Ти це вже казала приблизно сорок хвилин тому. До того, як пані Марта витягла тебе танцювати.

Мілана заплющила очі, згадуючи той момент, і тихо застогнала.

- Цього разу я серйозно. У мене атрофувалися всі м'язи, що відповідають за веселощі. Я тепер просто нерухомий елемент декору цієї таверни.

- Звичайно, люба. Безперечно, — Кіра зробила невеличкий ковток вина, але в кутиках її очей затанцювали бісики.

Мілана відкинулася на спинку плетеного стільця і спробувала нарешті розслабитися. Вдих-видих. Насправді попри втому їй було добре. Навіть весело. Шалений ритм музики, тепле повітря, затишне мерехтіння лампочок над головою, безтурботний сміх навколо — увесь цей яскравий калейдоскоп грецького вечора поступово налаштовував її думки на позитивний лад. Вона майже повірила, що день закінчиться на цій безпечній ноті.

Аж поки пані Марта раптом не замовкла посеред речення. Це було поганим знаком. Пані Марта ніколи не замовкала просто так. Вона саме щось розповідала Гансу, але посеред розмови раптово подивилася кудись за спину Мілани. Експресивна жестикуляція припинилася, а на обличчі розцвіла хижа, тріумфальна усмішка. Та сама усмішка, яку Мілана подумки називала «Я зараз влаштую комусь особисте життя, і мені байдуже, чи хоче цього цей хтось». У такі моменти у Мілани виникало єдине бажання — перетворитися на маленьку непомітну оливку і закотитися під стіл. Або перевірити, чи є поблизу запасний вихід, не перегороджений капітаном Гансом.

- О! — радісно, на всю таверну, вигукнула пані Марта.

Мілана завмерла. Келих із водою, який вона знову піднесла до губ, зупинився на півдорозі. «Господи, тільки не це. Будь ласка, нехай це буде офіціант із рахунком. Або загублений собака. Або метеорит. Хто завгодно, тільки не те, про що я думаю», — пронеслося в неї в голові.

- Що «о»? — запитала вона, хоча голос зрадницьки здригнувся, видаючи її страх.

Марта вже не слухала. Вона швидко піднялася зі стільця, мало не перекинувши пляшку вина, і замахала рукою, наче регулювальник на жвавому перехресті.

- А ось і наші дорогі сусіди!

Мілана повільно поставила келих на серветку. Вода в ньому злегка заколотилася, відображаючи її внутрішній стан.

- Які сусіди, пані Марто? — здивувалася вона. — У нас у коридорі живуть тільки дві німецькі бабусі та рудий кіт, якого Ганс підгодовує ковбасою.

Пані Марта чомусь вирішила не відповідати, а лише засяяла, як нова копійка, і гукнула:

- Хлопці! Швиденько йдіть до нас! Чого ви там сидите, немов бідні родичі?

Мілана заплющила очі. Їй здалося, що світ навколо на мить зупинився, а музика стала тихішою. Ні. Ні. Ні. Вона ще не бачила їх, але вже знала. Звичайно ж. Хто ще міг бути «хлопцями» в цьому Всесвіті?

- Пані Марто... — тихо, майже благально протягнула вона, не відкриваючи очей.

- Що, люба?

- Не треба. Будь ласка.

- Чого не треба?

- Нічого. Забудьте. Просто... не треба.

- От і добре! Значить, ти згодна!

Кіра поруч відвернулася вбік, прикривши рот долонею. Її плечі почали дрібно дрижати.

Мілана відкрила одне око і люто глянула на подругу.

- Ти смієшся, Кіро?

Кіра, не витримуючи, видала дивний звук, схожий на приглушений писк.

- Ні. Що ти. Я серйозна, як ніколи.

- Ти точно смієшся. Я бачу сльози на твоїх очах.

- Я просто... я просто раптово закашлялася.

- Ти кашляєш із таким неприхованим задоволенням?

Кіра остаточно здалася і тихо, але виразно розсміялася, вже не приховуючи свого обличчя.

- Міло, ти просто неможлива. Розслабся. Це ж просто два симпатичні чоловіки.

До їхнього столика вже справді наближалися двоє. Запах дорогих парфумів, змішаний із ароматом морського бризу, досяг Мілани раніше, ніж вони підійшли.