Розділ 26. Танці

Глава 26. Танці

Музика не просто линула, вона пульсувала, вириваючись із невеликої сцени, задрапірованої яскравими тканинами та щедро прикрашеної гірляндами. Сотні теплих лампочок, схожих на маленькі застиглі зірки, звисали над майданчиком цілими рядами, відбиваючись у келихах із рубіновим вином, кришталевій воді та золотистих пляшках, що тіснилися на столах.

Місцеві музиканти, засмаглі та емоційні, грали щось неймовірно ритмічне, напрочуд заразливе, змішуючи звуки бузукі з енергійними барабанами. Туристи, сп'янілі не стільки алкоголем, скільки атмосферою та спекотним повітрям, поступово перебиралися зі своїх стільців ближче до танцювального майданчика.

У повітрі стояв апетитний аромат: десь смажилося м'ясо на вугіллі, пахло свіжим хлібом, орегано та оливковою олією. Морський бриз, що долинав із темного узбережжя, приносив легку прохолоду, змішуючись із гучними розмовами, тисячею вибухів сміху та тим особливим, невловимим вечірнім настроєм, коли всі навколо чомусь стають набагато веселішими, відкритішими й щасливішими, ніж були вдень.

Мілана сиділа за столиком і з усіх сил намагалася втілити в життя образ жінки, яку абсолютно не хвилює весь цей галас. Вона хотіла виглядати загадковою й витонченою, мов героїня старого кіно. Вона повільно, підкреслено елегантно зробила ковток холодної води. Дуже повільно поставила склянку на місце, акуратно, до міліметра вирівнюючи її положення на серветці. Поправила лляну серветку на колінах. Демонстративно байдуже подивилася на сцену. Потім перевела погляд на темне, безкрає море, що шуміло неподалік. Потім знову на сцену, легенько киваючи головою в такт.

«Сьогодні я просто відпочиваю», — це була її мантра на вечір. Вона глибоко вдихнула запашне повітря: «Я нікуди не лізу. Жодних ініціатив».

Вона відламала крихітний шматочок свіжого хліба. «Нікого не переслідую. Навіть поглядом». Намастила його товстим шаром якогось соусу. «Не потрапляю в пригоди. Взагалі».

На мить Мілана навіть відчула хвилю гордості за себе. Вона випрямила спину, насолоджуючись моментом контролю над ситуацією. Нарешті нормальний, передбачуваний вечір. Жодних агресивних чайок, що зазіхають на їжу. Жодних божевільних німецьких пенсіонерів, що нав’язують свої правила відпочинку. Жодних фотосесій на нудистських пляжах. Жодних ганебних падінь на сувенірні стенди. І, що найголовніше, жодних незручних, паралізуючих зустрічей із тим клятим брюнетом з оксамитовим голосом. Життя прекрасне.

Вона саме зібралася відкусити хліб із соусом, коли Кіра, яка сиділа навпроти й до цього моменту вдавала, що слухає емоційну розповідь пані Марти, раптом різко замовкла. Її погляд ковзнув кудись убік, за плече Мілани. На обличчі Кіри промайнув вираз, який Мілана навчилася розпізнавати миттєво: суміш подиву, іронії та передчуття катастрофи. Потім погляд повернувся до Мілани, стаючи надто серйозним.

- Міло... — тихо, майже не ворушачи губами, мовила Кіра.

- Що? — Мілана завмерла з хлібом біля самого рота. Внутрішній спокій миттєво тріснув, мов тонке скло.

- Тільки не повертай голову. Благаю тебе, сиди рівно.

Усередині Мілани все похололо. Серце зробило важкий удар і затихло. Вона повільно опустила руку з хлібом на тарілку.

- Чому? — прошепотіла вона, відчуваючи, як шия стає кам'яною.

- Бо вони тут.

Тиша запала така, що Мілана чітко почула, як дзижчать цикади й стукає її власне серце.

- Хто? — її голос прозвучав дуже тихо.

Кіра іронічно підняла одну брову.

- Ті самі. Ексклюзивна версія.

Мілана кліпнула, відмовляючись вірити. Її мозок гарячково намагався заблокувати цю інформацію, мов вірусну атаку.

- Які саме «ті самі»? Уточни локацію та час попередньої зустрічі.

- Ті, яким ти на вузькій стежці, так пристрасно розповідала про «відкриту атмосферу» нашого пляжу. Твої чоловіки мрії, Міло.

Мілана закам'яніла. Її обличчя повільно, але впевнено набувало такого виразу, ніби її мозок щойно завантажив оновлення системи, яке складалося виключно з помилок і поганих новин. Усередині все кричало від несправедливості всесвіту.

- Ні. Це неможливо. Це повний провал.

- Так. Жорстока реальність.

- Ти впевнена? Може, це просто галюцинація на тлі перевтоми та грецького вина?

- Міло, я спостерігаю за ними вже хвилину. Це не галюцинація.

- Може, це просто схожі люди?

- Міло, я не настільки погано бачу, навіть після келиха вина. Це вони.

- Може, вони просто... просто...

Мілана не договорила. Бо її очі, зрадники, які завжди жили окремим життям, вже самі почали повільно, болісно повільно рухатися вбік. Спочатку ледь-ледь, на міліметр. Потім ще трохи. Голова при цьому залишалася абсолютно нерухомою, мов приклеєна до шиї. Це виглядало так неприродно, що Кіра дивилася на неї кілька секунд, а потім змушена була прикрити рот рукою, щоб не вибухнути сміхом на всю таверну.

- Не смійся, — прошепотіла Мілана крізь зуби, продовжуючи косити очима, мов шпигун на завданні. — Ти руйнуєш мою конспірацію.