Розділ 23. Нарешті познайомилися...

Розділ 23. Нарешті познайомилися...

Після завершення грандіозної пляжної фотосесії, яка більше нагадувала зйомки комедійного блокбастера, Мілана опинилася в стані повної емоційної невагомості. Її мозок просто відмовився обробляти інформацію. У голові пульсувало одне-єдине бажання — миттєво зникнути. Розчинитися в цьому прозорому грецькому повітрі, заритися в гарячий пісок, стати невидимою для всього світу. Бажано разом із пляжною сумкою, яскравим рушником і, якщо пощастить, усім цим незабутнім пляжем та його надто розкутими відпочивальниками.

Міла кинула благальний погляд на подругу.

- Кіро... — тихо погукала вона, намагаючись не ворушити губами.

- Ммм? — Кіра якраз витрушувала пісок із босоніжок.

- Якщо ми зараз почнемо непомітно відступати попід скелею...

- То пані Марта знайде нас за першим-ліпшим поворотом і змусить бігти естафету.

- А якщо ми просто зірвемося з місця й побіжимо?

- Знайде ще швидше.

Мілана важко зітхнула. Плечі її опустилися.

- Тоді ходімо красиво. Мов королеви, які випадково зайшли не на ту вечірку.

Вони попрощалися з компанією, підкреслено оминаючи поглядом «панорамні» деталі довкілля. Ганс привітно підняв свій важкий фотоапарат і побажав їм ідеального дня. Пані Гертруда із материнською турботою сунула Мілані в руку ще одне запашне домашнє печиво з корицею. А пані Марта міцно обійняла обох.

- Завтра обов'язково підемо разом на танці! І жодних відмовок!

- Обов'язково... — витиснула з себе Мілана залишками слабкого голосу, відчуваючи, як Кіра поруч ледь стримує сміх, що вже підступав до горла.

Стежка між скелями вилася вгору, стаючи все вужчою. Праворуч, десь далеко внизу, м'яко лащилося до берега кришталево чисте море, розбиваючись об каміння білою піною. Ліворуч пахли розпеченою смолою та сонячним теплом кремезні грецькі сосни, у чиїх кронах невтомно й голосно дзижчали цикади.

Вони йшли мовчки. Мілана крокувала попереду, пильно вивчаючи дрібні камінці та сухі голки під ногами, аби випадково не поглянути назад.

- Ну що? — нарешті руйнуючи тишу, запитала Кіра. Голос її звучав надто бадьоро.

- Що «що»?

- Відчуваєш, що це вже дно?

- Ні, — рішуче заперечила Мілана, навіть не повертаючи голови.

- Це ще чому?

- Бо моя відпустка — це унікальне явище, Кіро. Вона щоразу з математичною точністю доводить, що дно — це лише початок.

Кіра не втрималася й голосно засміялася, аж птахи на кущах здригнулися.

- Зате подивися на це з іншого боку: тепер нас уже взагалі нічим у цьому житті не здивуєш. Ми загартовані.

- О, саме ці слова ми казали одна одній після першої зустрічі з тими нахабними чайками.

- Було діло, — погодилася Кіра.

- Потім ти повторила це після фестивалю.

- І то правда.

- Тому я більше нічого не прогнозую. Повна відсутність очікувань — запорука збереження нервової системи.

- І правильно. Жодних прогнозів.

Вони саме звернули за великий, розпечений сонцем камінь, що стирчав посеред стежки. І... Мілана майже врізалася в двох чоловіків.

Це були вони. Ті самі сусіди з готелю, які останні дні постійно миготіли у неї перед очима, змушуючи серце битися трохи швидше. Брюнет — високий, із темним, трохи розпатланим вітром волоссям та уважним поглядом. І блондин — із легкою, невимушеною усмішкою. В обох через плече перекинуті великі пляжні рушники.

В тиші, яка на мить утворилася, було лише чути, як десь у соснах верещали цикади та шурхотіло море внизу. Усі четверо завмерли мов вкопані.

Мілана відчула, як серце всередині зробило немислиме вже потрійне сальто, а потім важко впало десь у районі шлунка, і здавалося далі перекотилося у п’ятки. Від чого дівчина ледь утрималась на ногах. «Ні... Тільки не зараз. Чому саме сьогодні, Господи?!» .

Брюнет першим трохи примружився й розплився у доброзичливій усмішці.

- Добрий день.

Його голос виявився набагато приємнішим, ніж вона встигла собі намалювати у своїх фантазіях.

Мілана машинально відкрила рота. Вона хотіла вимовити бодай хоч щось. Але зв'язок між мозком та мовним апаратом перервався остаточно. Вона просто застигла, витріщившись на нього.

- До... до-добрий... — витиснула нарешті з себе тоненьким, майже ультразвуковим голосом і миттєво замовкла, червоніючи до кінчиків вух.

Кіра поруч із цікавістю переводила погляд із подруги на хлопців.

Блондин привітно кивнув, переводячи погляд із Мілани на Кіру.

- Ви, мабуть, із нашого готелю?

Кіра вже збиралася відповісти, щоб врятувати становище нормальною людською відповіддю й, можливо, навіть посміхнутися. Але Мілана, відчуваючи, куди саме прямують ці двоє красенів, раптом випалила на одному диханні, перебиваючи подругу: