Розділ 20. Велика втеча

Розділ 20. Велика втеча

Мілана сиділа на своїй яскравій підстилці так нерухомо, ніби боялася навіть ворухнутися й випадково привернути до себе увагу. Перед нею спокійно шуміло море. Прозорі бірюзові хвилі ліниво й м'яко набігали на дрібний, розпечений сонцем пісок, лишаючи вологу смугу, і так само ліниво відкочувалися назад у бездонну глибину. На пляжі панував майже медитативний, абсолютний спокій, який дивовижним чином контрастував із бурею, яка вирувала у Мілани в середині.

Ганс, насунувши на самі очі солом'яного капелюха, захоплено читав товстий детектив у м'якій обкладинці. Отто й Дітер із таким гучним азартом розкладали кістки та грали в нарди, ніби вирішували долю чемпіонату світу. Пані Інгрід у сонцезахисних окулярах спокійно в'язала яскраво-жовту шкарпетку. Пані Гертруда вже встигла налити собі паруючий чай із того самого термоса й з особливим смаком ласувала домашнім печивом із корицею. А пані Марта жваво й пристрасно розповідала двом німкеням класичний рецепт українського борщу, жестикулюючи так емоційно та розмашисто, що мало не перекинула власну пляжну парасолю. Усі вони поводилися так невимушено й природно, ніби це був найзвичайніший міський пляж, а одяг — це просто якась безглузда вигадка людства.

І тільки Мілана, загорнута в парео по самі вуха, почувалася людиною, яка випадково зайшла не в ті двері на чужому карнавалі.

Навіть місцеві чайки, здавалося, були трохи спантеличені цим святом свободи.

Одна з них, вгодована й з нахабними очима, кілька секунд уважно походжала берегом на своїх тонких лапках, роздивляючись оголених відпочивальників. Потім голосно, майже з людським здивуванням скрикнула. Злетіла. Зробила велике, прощальне коло над затокою... і рішуче полетіла геть у бік скель.

Мілана повільно проводила її заздрісним поглядом.

- Бачиш? — тихо, не рухаючи губами, мовила вона. — Навіть чайка не витримала цього видовища й евакуювалася.

Кіра поруч тихо пирснула від сміху, ховаючись за темними лінзами окулярів.

- Ні, Міло. Ти все неправильно зрозуміла.

- Що «ні»?

- Вона полетіла не тому, що шокована, вона полетіла розповісти про все своїм подругам.

- Цікаво і про що саме вона зібралась розповідати?

- Про те, що тут сьогодні дуже... свіже повітря.

Мілана не втрималася й тихо засміялася.

- Кіро...

- Що?

- Мені здається, якщо ми зараз же не підемо звідси...

- То що? Звикнемо й скинемо купальники?

- Саме цього я й боюся найбільше! — прошепотіла Мілана. — Мій консерватизм уже й так тріщить по швах.

Вона повільно й обережно нахилилася до пляжної сумки. Настільки безшумно, ніби від швидкості її рухів залежав успіх усієї секретної операції, яку вона надумала провернути.

Спочатку акуратно склала вчетверо рушник і сховала його всередину, далі — окуляри. Застебнула замок... і миттєво згадала, що крем залишився стирчати зовні. Вона нервово знову розстебнула сумку, втрамбувала крем і з полегшенням зітхнула, закривши її остаточно.

Кіра спостерігала за цією гарячковою, але уповільненою метушнею з ледь помітною, іронічною усмішкою.

- Мілано...

- Що?

- Якби у світі існували змагання зі шпигунського складання пляжної сумки...

- Я б виграла золоту медаль?

- Ні.

- Чому це?!

- Тому що всі довкола вже давно зрозуміли, що ми готуємо тактичний відступ і тікаємо.

Мілана задерев'яніла, а потім обережно, через плече озирнулася.

Ганс, відірвавшись від детективу, привітно й з розумінням помахав їй рукою. Пані Інгрід перервала в'язання й щиро усміхнулася. А Отто навіть підняв великий палець угору, ніби благословляв їх на секретну місію.

- Вони справді все зрозуміли... — приречено мовила Мілана.

- Абсолютно все, — ствердно кивнула Кіра.

- І що ми робимо тепер?

Кіра спокійно й елегантно застебнула свою сумку, випростала спину й надягла сонцезахисні окуляри.

- Тепер, Міло...

- Що?

- Посміхаємося... робимо вигляд, що все під контролем...

- І?

- ...і тікаємо красиво. Кроком руш!