Розділ 1. Потрібна термінова відпустка

Розділ 1. Потрібна термінова відпустка

- Я більше не можу.

Мілана драматично впала обличчям на стіл. Дерев'яна стільниця кав'ярні глухо відгукнулася на її відчайдушний жест, а чашка з лате загрозливо похитнулася.

- Що цього разу?

- Усе.

- Дуже конкретно.

- Ні, ти не розумієш. Абсолютно все! — Мілана відірвала чоло від столу й трагічно сплеснула руками. — Робота мене дратує, начальник випиває з мене останні соки, люди в метро просто нестерпні, і навіть ця погода... Ти бачила цей дощ?! Він сірий!

Кіра неспішно відпила кави й зауважила:

- Учора ти казала, що тебе дратує голуб, який сидів на твоєму підвіконні.

- Бо він дивився на мене засуджуюче! У нього був такий погляд, ніби це я винна в його невлаштованому особистому житті.

Кіра тихо засміялася, нарешті відклавши телефон.

За вікном повільно згасав теплий травневий вечір. Люди поспішали додому, ховаючись під парасолями, а Мілана відчувала, ніби її власне життя застрягло в нескінченному часовому потокові: робота, рахунки за комуналку та серіали перед сном, під які вона все одно засинала через п'ять хвилин.

І, якщо бути відвертою, останній невдалий роман аж ніяк не додавав оптимізму. Минув уже місяць після розриву, але згадка про колишнього досі викликала лише дратівливе сіпання правого ока.

- Я хочу пригод, — зненацька мовила Мілана, подавшись уперед.

- Ти так казала минулого разу, і ми поїхали кататися на квадроциклах.

- Було весело!

- Ти врізалася в паркан.

- Це була маленька автопригода!

- Мілано, ти збила дорожній знак і налякала місцеву корову, яка мирно паслася неподалік!

Мілана легко махнула рукою, відганяючи спогади.

- Це все дрібниці.

Кіра подивилася на подругу й зітхнула. Насправді вона й сама виглядала не краще: під очима залягли легкі тіні від хронічного недосипу, темне волосся було недбало зібране в дещо хаотичний вузол, а телефон на столі безперервно вібрував від нових повідомлень у робочих чатах.

- Якщо чесно… я теж втомилася, — тихо зізналася Кіра.

Мілана завмерла з піднесеною до рота ложкою.

- Серйозно?

- Угу.

- Ти щойно... добровільно визнала, що тобі потрібен відпочинок? Без моїх двогодинних лекцій?

- Не роби з цього історичну подію.

Мілана різко випросталася. В її очах спалахнув той самий небезпечний азартний вогник, який Кіра навчилася розпізнавати за роки дружби.

- Ні, — одразу вирізала Кіра.

- Але ти ще навіть не знаєш, що я хочу запропонувати!

- Я вже бачу це в твоєму погляді й мені страшно.

- Давай поїдемо у відпустку! Не на дачу, не за місто, а реально поїдемо!

Кіра застигла з чашкою в руках.

- Куди?

Мілана на секунду задумливо закотила очі, а потім її обличчя осяяла сліпуча усмішка.

- До Греції.

Запала коротка тиша. Чути було лише дзенькіт посуду та джаз із динаміків кав'ярні.

- Чому саме до Греції?

- Море. Сонце. Білі будиночки. Свіжі морепродукти. І красиві, засмаглі чоловіки!

- А, ось ми й дійшли до головного пункту програми.

- Кіро, я відчуваю це всіма фібрами душі! Саме там зі мною — тобто з нами! — станеться щось неймовірне та казкове.

Кіра скептично похитала головою:

- Ти так говорила перед знайомством із Данилом.

- Не нагадуй про цього зануду.

- І перед знайомством із Максимом, який виявився маминим синочком.

- Кіро, благаю!

- І перед тим баристою з кав'ярні навпроти.

- Він мені подобався.

- Мілено, він просто запитав, чи тобі потрібен цукор.

Мілана ображено схрестила руки на грудях, але за мить знову нахилилася через стіл, подивившись на подругу найблагальнішим поглядом, на який тільки була здатна:

- То що скажеш?

Кіра глянула у вікно. Краплі дощу стікали по склу. Вона дійсно смертельно втомилася. Втомилася від нескінченних дедлайнів, дзвінків о дев'ятій вечора й відчуття, що життя нестримно проходить повз, поки вона безвилазно сидить на роботі.

Можливо… їм обом справді потрібен був цей ковток повітря.

Кіра повільно, важко зітхнула, і кутики її губ розтягнулися в усмішці.

- Добре.

Кілька секунд Мілана кліпала очима, не вірячи своїм вухам.

- Що?