Напередодні Нового (2024) року.

ВОНА стояла посеред кімнати. На календарі 31 грудня.

…Зазвичай в цю дату з самого ранку прибирали, готували святковий стіл. На кухні вирували п’янкі запахи смаженого м’яса. Готувалися різні закуски й, за традицією – олів’є. Сміялася, що це не салат, а якась ностальгія за Радянським Союзом. В кімнаті стояв стійкий запах хвої та мандаринів. Миготіння вогників гірлянди на сосні. Так-так, на сосні. ЇЙ більше подобалась сосна, тому кожного року до Новорічного свята прикрашали сосну. Лунав сміх, жарти. Так було…

Сьогодні ж все інакше. На душі не було відчуття свята.

 І це вдруге відколи себе пам’ятала. Вдруге в кімнаті не було прикрашеної сосни. Правда, сусідка напередодні принесла невелику гілочку ялинки. Помістила у вазі на столі, і в НЕЇ не піднялася рука, щоб її прикрасити.

Все було не так з моменту коли почалася війна. Страшна, несправедлива, незрозуміла.

Обстріли, руйнування і смерті людей. Багатьох людей. І це все було за межами здорового глузду, за межами розуміння, ніби в іншій реальності.

Вона не могла святкувати. Яке ж це свято, коли в окопах мерзнуть і гинуть наші ЗАХИСНИКИ, коли бомбардують міста.

Зазвичай у свята в будинку лунав сміх, веселі розмови, звучала музика. А тепер – ходила і мовчала … . Треба чимось себе зайняти, подумала ВОНА.

 Від початку війни у святкові дні особливо гостро виникав спротив душі до веселощів. Веселощі ВОНА відкладала на потім, до ПЕРЕМОГИ.

Мелодійно обізвався телефон. Телефонувала донька з зятем. Вітали з прийдешнім Новим роком. Онуки навперебій перебивали один одного і бажали МИРУ. Зовсім ще малі за віком, а таке враження, що подорослішали набагато від початку війни. Це вперше донька з сім’єю не приїхали погостювати на новорічні свята.

На годиннику 23.30. Присіла перед телевізором.

Скоро президент буде вітати з Новим роком свій НАРОД. Ось і президент на екрані. Після перших  слів з очей полилися сльози. Він згадав загиблих дітей і в його голосі задзвенів кришталь.

 Раптом зі смартфона пролунало: «Повітряна тривога. Пройдіть в найближче укриття». На годиннику було 23.48. На екрані телевізора президент завершував свою промову, а ВОНА слухала. Слухала  і хвилювалася коли закінчиться ця тривога, чим закінчиться. Скільки ще жахіть  принесе ця війна… .

Годинник почав відбивати 12 разів. Бажання одне – ПЕРЕМОГА.

ВОНА встала з-за столу, підійшла до ікони, яка висіла на стіні. Тихо опустилася на коліна, склала човником руки на рівні грудей у звертанні до ВСЕВИШНЬОГО і пошепки творила молитву.

 Годинник замовк, а вона продовжувала молитися за УКРАЇНУ, за ТИХ, хто ціною власного життя зупиняє оскаженілих рашистів. Молилася за дітей, онуків і всю рідню.

Повітряна тривога охопила всю територію УКРАЇНИ. Дрони несли смерть, руйнування. Тривога була і в душі, але ВОНА знала, що цей день ЇХ ще більше наблизив до ПЕРЕМОГИ.