Кричу.

Майже над головою, одна за одною пролетіли три ракета. Величезне страхіття гулом і жахом змусило стрепенутися, руки і ноги стали немов чужі – вклякла. І через годину в новинах промайнула жахлива інформація – смерть, руйнування, жертви. Репортер вихопив обличчя кількох людей – розпач роздирав їх, адже нікого не повернути…

Кричу устами! Мовчки! Тільки безкровні губи стиснуті до оніміння і вилиці завмерли у стійкому спазмі…

Кричу руками, стиснувши їх в кулаки, нігті в долоні впились – не відчуваю болю…

Кричу душею. До запаморочення в голові. Біль зсередини витискає повітря з легень, ривками вдихаю. І цей душевний крик найгучніший, хоч і не чути нікому. Він відбивається диким болем і палаючою ненавистю в очах.

Ненависть і біль – пекельне поєднання. Цей біль пронизує все тіло, коли вловлюю на екрані накриті тіла загиблих. А ненависть до тих, хто брудним чоботом топче мою землю, пече в грудях…

Опускаюся знесилено на підлогу посеред кімнати і кричу. Вголос… Але крик не підіймає той камінь, який ліг на душу 24.02.2022 року.

Свій голос не впізнаю. Скільки всього в цих звуках. І цей крик буде в душі доти, поки не почую звуки щемливі звуки салюту Перемоги. Лише той, з надією очікуваний звук, дозволить дихнути на повні груди. Але біль не вщухне. Душу, кривавими ранами, буде ятрити печаль за тими, хто загинув в цій безглуздій війні, за тими, хто втратив здоров’я, хто зник безвісти.

І ми не маємо права забути.

Пам’ятайте, моліться та дякуйте нашим ЗСУ.

Пам’ятайте та не прощайте нашим ворогам.