Екскурсія на Той бік

Я повертався з прогулянки, де спокійно обдумував чи то про резонансні слабкі взаємодії чи про те, де будуть горобці ночувати якщо клуня згорить. 
При наближенні до дверей квартири відчув вже знайомий запах. Серце моє защеміло і забилось як мотор літака при зльоті. Напевне всі запаси адреналіну організм викинув в одну секунду, можливо ще й залізши в борги.
Але робити нічого, від неминучого не втечеш. Я відкрив двері і на ватяних ногах зайшов у квартиру.

Чорт сидів у кріслі, нога на ногу, вигляд впевнений, задоволений і трохи зверхній, дивився на мене насмішкувато, як мені здалось. Як це контрастувало з його першим приходом!

- І чого на цей раз?- запитав я замість вітання. - Три роки ще ж не пройшло. 
- Тільки не кажи, що ти не радий мене бачити,- його морда скривилась в усмішці.
- Я то радий,- сказав я не впевнено,- просто якось не очікував так швидко...
- Так може чайком пригостиш?- він з цікавістю дивився на мене.
- Та можна,- сказав я протяжно,- тільки от цукор закінчився на тому тижні.
- Я ніби відчував це,- усміхнувся чорт, витягнув звідкись з повітря коробку рафінаду і поклав на стіл.
Побачивши, що я зібрався йти на кухню, він швидко промовив: 
- Та не треба, це я так. Я не надовго, просто вільна хвилина перепала, тож вирішив глянути, як ти тут. 
- В мене все по-старому.
- Пам'ятаю, пам'ятаю: поїв-поспав-погуляв-поїв-поcпав...
- А в тебе зміни не тільки на... - запнувся я, - на лиці, але й на шерсті і в позі...
- Так, мої справи пішли вгору, тож я вирішив віддячити тобі.
- З вуст чорта це звучить якось неоднозначно. Може цукром обмежимо твою вдячність?
- Можна й цукром, але я можу запропонувати тобі щось більше... Знаю, знаю, тобі нічого не треба,- зупинив він мене як тільки я відкрив рота. - Але в мене є для тебе щось справді цікаве, ексклюзивчик. 
- Невже зараз встанеш і підеш?- не знаю чого більше було в моєму тоні, надії чи насмішки.
- Екскурсію на Той бік можу тобі організувати, - урочисто мовив рогатий.
- Та я ще сподівався трішки на цьому побути. Чи це з поверненням?
- Ну звичайно з поверненням,- якось надто швидко сказав чорт. - Хіба що сам не захочеш повернутись, - додав він з лукавинкою в очах.
- І що від мене потрібно?
- Згоди.
- Я не проти.
Чорт встав, підійшов до мене і доторкнувся рукою до моєї голови.

Місцевість була кам'яниста, пустельна. Де-не-де росли невисокі кущі і трава. За кілька кілометрів на схід виднілась річка.
Чоловік заклопотано ходив, опустивши голову, видивляючись щось серед камінців. Був він високий, сильний, аж сіро-коричневий від постійного перебування на сонці. Волосся на голові було довге, грубе, густе і не чесане. Така ж і борода. Хіба що трохи коротша. З одягу  була лише пов'язка на стегнах з грубої верблюжої шкури.
Раптом, з неочікуваною для його великої фігури спритністю, він кинувся на землю, щось спіймав і кинув до рота. 
- Це хто? - спитав я чорта.
- Голос, волаючий в пустині, - відповів рогатий.
Чоловік почув голоси, підняв голову і подивився на нас лютим поглядом.
- Покайтесь! - закричав він страшним голосом. - Бо наблизився час Суду! В пустині рівняйте дорогу для Бога!
- Чому в пустині? - не зрозумів я. - Бог хіба в пустині живе, а не на небі?
- В ваших серцях пустиня! - рявкнув той. - Каятись прийшли? Гріхи змивати? Туди! - кивнув він в напрямку ріки. - Там чекайте, в мене зараз обід. І поїсти спокійно не дадуть. Хліба нема? - спитав вже тихіше.
Я розвів руками.
- Я лише водою змиваю бруд ваших сердець! - Іван знов перейшов на крик. - А за мною йде Той, хто випалюватиме його вогнем!

Ми пішли в напрямку ріки, залишивши Івана в пустелі за такими важливими заняттями як рівняти для бога дорогу і ловити коників на обід. Мені важко було зрозуміти, яке з цих двох занять є важливішим.
- А Ісуса ми теж тут побачимо? - поцікавився я в свого провідника. - Він буде хреститись в Івана?
- То лише легенда, - відповів рогатий. - Ісус з Іваном ніколи не бачились.
- А як же голос з неба, голуб на плече, "ось той, кому я сандалі не вартий зав'язати"?
- Кажу ж - вигадки. Ісус з'явився пізніше, коли Іван вже в тюрмі сидів. Хто були першими учнями Ісуса? Андрій і Симон, що раніше учнями Івана були.  Де він їх підібрав? В Галілеї, біля озера, повернулись рибу ловити, коли Івана посадили. Чому Іван, почувши в тюрмі про Ісуса посилав до нього учнів розпитати, чи не той це, кого він чекав?
- Ясно, - сказав я. - А що це за місце? Ми зараз в Іудеї? В минулому часі?
- Час для тебе теперішній. А ми в Раю.
- Оця пустеля з палючим сонцем - Рай?! Саранча на обід - Рай?!
- В кожного свій рай, що кому до душі. Знаєш, люди  і після смерті  займаються тим же, чим за життя звикли. Але пішли далі. - Він взяв мене за руку і ми опинились в древньому місті.

По обидва боки від дороги, яка мало чим відрізнялась від того, що ми бачили в пустелі, хіба що з неї були прибрані крупні валуни, тіснились плосковерхі  кам'яні однокімнатні будиночки, покриті плоскими каменями. Зрідка біля  них росли дерева і виноград. 
Але ось показався великий будинок, оточений кам'яним парканом з ворітьми. На подвір'ї росли дерева і було кілька менших будівель.
- Ого, та це цілий маєток порівняно з тими халупами. Хто тут живе? - поцікавився я.
- Первосвященик.
Нас обігнав молодий юнак в простому одязі. Він озирнувся кругом і постукав у ворота специфічним стуком. Ті відчинились і юнак прошмигнув у двір. По тому, як швидко відкрились ворота і як впевнено юнак зайшов, було видно, що він тут не вперше, його тут знають. Можливо навіть чекали.
- А це хто? - поцікавився я.
- Іван.
- Той, в юності? Щось не дуже схожий.
- Інший Іван, Заведеїв. Молодший брат Якова, один з апостолів. Любимчик Ісуса.
- А що він тут робить у первосвященика? - здивувався я.
- Ділиться враженнями про Ісуса, про своїх товаришів, - хіхікнув рогатий.
- Стукач?! - не повірив я.
- А що тебе дивує? У вас зараз не так? Хіба є хоч одна партія, громадська організація, служба, чи взагалі який-небудь колектив, де б не було стукачів? Та ладно б ще своїх спецслужб, а то ж і ворожих держав. Скільки відсотків чиновників, армії, міліції, СБУ в Криму і на Донбасі перейшли на бік  ворога? Вісімдесят? Дев’яносто?
- Ти ж не хочеш сказати, що в нас вісімдесят відсотків зрадників? - я мало не  накинувся з кулаками на наклепника і провокатора.
- Та ти оптиміст, - засміялась рогата морда. - Ти думаєш, що серед тих десяти чи двадцять відсотків, що перейшли на ваш бік нема зрадників і ворожих агентів? Тут хоч лідер руху не був агентом спецслужб чи ворожих розвідок. А у вас і про керівництво держави цього не скажеш.
- Брешеш ти все! - сказав я просто щоб не погоджуватись. Ох як ця  морда злила мене.
- Тобі то який тут інтерес не вірити? - скривив морду чорт. Ти ж атеїст. Що тобі до цього Івана?
- Та мені то нічого, просто неочікувано  якось. Автор  четвертої Євангелії як-не-як.
- Ой, прямо таки неочікувано. Якби ж ти хоч читав те Євангеліє, то не казав би, що неочікувано.
- А що там? Іван визнає, що доносив на Ісуса?
- Прямо то не визнає, але каже, що був знайомий з первосвящеником. І слуги того знали Івана. Коли заарештованого Ісуса привели туди, то й Іван прийшов. І ще й Петра провів через сторожу воріт.
- Це ще нічого не доказує.
- Чим же якийсь юнак, рибалка з Галілеї був таким знаменитим, що знайомий з юдейським первосвящеником? Та ще й неодноразово бував в того, якщо слуги і стража так добре його знають, що дозволяють навіть незнайому їм людину провести в двір? І ніхто Івана не питає хто він і чи знайомий з Ісусом. На відміну від Петра, який зі страху тричі відрікається від вчителя.
- Апокаліпсис цей Іван написав, чи хтось інший?
- Цей.
- Якусь невеселу картинку він там малює. Це так має Царство Боже починатись? З масових бід і вбивств? При тому що Бог - це любов? 
Я б на місці церкви оголосив цю писанину сатанинським наклепом на Бога. Чому попи цього не бачать? Це ж зводить нанівець їхні розповіді про доброго, люблячого, милосердного Бога.
- Напевне розуміють, що на одній любові їхня віра не встоїть, потрібен ще й страх.