Душа мертвого міста

Письменник, якого не існує, побачив квіти без запаху та місто без людей. Усе минуло як наївна усмішка. Холодні парки зі старими деревами, бруківка, яка заростала мохом. Люди жили в законсервованому музеї, нічого не пам'ятаючи. Діти більше не мріяли про казки – вони намагались бути дорослими, але їхня гра переростала в жахливий пафос. Смітник людських думок був як закинута будівля, на фасаді якої вішали непотрібну рекламу. Стара вежа могла когось ощасливити смертю, вона осипалась від дощу та вітру. Ніхто не шукав життя. Було чути багато безглуздих розмов. Фонтан зі скульптурами плакав у парку. У місті постійно жила осінь спогадів, вона усміхалась як письменник, який холодного ранку біля дзеркала зарізав себе лезом. Усе було фатальним, як піна останньої агонії, яка не могла вирвати душу з наївного погляду. На мокрий асфальт падало пожовкле листя. Горобина червоніла кров'ю від першого морозу. Все вкривалося льодом і пам'яттю.

Йогонес де Сіленціум

Подобається

#4736 в Сучасна проза
#4938 в Різне

У тексті є: місто, люди, біль

Відредаговано: 11.07.2018

Додати до бібліотеки

Поскаржитись