Розділ перший. Дорога на край світу. "Неон"

Під’їхавши до невеликого придорожнього кафе, яке називалось «Неон». Така назва підходила закладу: усе було дуже атмосферним, неонова вивіска, неонові лінії, що окреслювали рівні сторони закладу. На дворі стояли три столики під накриттям, вони знаходились біля панорамних вікон фіолетового кольору. Сама будівля була в кантрі-стилі. Усередині було кілька високих круглих столиків і біля них високі дерев’яні стільці. Зліва була барна стійка, на якій лежало кілька книжечок меню. За стійкою був бармен, одягнений у джинси, чорну футболку з плямистим малюнком і коричневу шкіряну куртку з бахромою. На футболці у нього висів бейджик, на якому було написано «Рікі». Він сперся на стійку і був сонним, спав, поки дзвіночки, що висіли на дверях, не задзвеніли, сповіщаючи, що прийшли відвідувачі. Це змусило його прокинутись.

— Що будете замовляти, красуні?

— Мені, будь ласка, ванільний молочний коктейль і шоколадний круасан.

— А мені салат, стейк і чашечка ристрето, і ще склянку води.

— Добре, леді, за тридцять хвилин усе буде готово. Вибирайте, за який столик ви б хотіли сісти, та очікуйте замовлення.

— Дякуємо.

Лі та Еш сіли за столик, який знаходився в кутку кімнати. На нього найменше потрапляло світла, і виглядав він досить зручним. Крім них у кафе було ще четверо людей, які сиділи за барною стійкою. То були робітники, які приходили ледь не кожного дня, щоб випити по склянці пива. Це і не дивно, дане кафе славилось випивкою та кавою чай тут був як помиї, а їжа нічим не вирізнялась. Щойно генерали сіли, бармен приніс їм по склянці води.

— Скажіть, будь ласка, як до вас можна звертатись?

— Я Річард, але всі знайомі, та й не тільки, кличуть мене Рікіс чи Річстер. Ви можете називати мене Рікі.

— Добре, Рікі. А чи не могли б ви нам розповісти щось про ваше місто? Ми чули, що неподалік є «будинок часу». Розказували, що там зникають люди, то правда?

— Та, наше місто нічим не цікаве, тут тихо, усі займаються своїми справами. А той будинок мене не цікавив, тож про нього я знаю небагато. Казали, що він має якусь магію, та я в те не вірю. Скоріше за все, то просто розповіді для туристів. Люди там зникали, але не думаю, що будинок їх жер, це ж абсурд. Скоріше за все, то якийсь псих так прикриває свої злочини. Але я думаю, що такого більше не буде. Перед вами заходив у бар місцевий дільничний, він розповідав, що недавно затримали психопата біля того будинку, тому з цим уже покінчено.

— Так, цікава історія. Рікі, а у вас є ще місця зі схожими історіями, як про той будинок?

— Та ні, немає. А навіть якщо є, то, певно, далеко звідси.

— Хммм... цікаво.

— Дякуємо за інформацію, Рікі, — сказала Лі, її голос був спокійним і розміреним. — Ми цінуємо твою відвертість.

Еш, яка досі задумливо дивилася на свою склянку з водою, підвела погляд. Її очі, у яких ще мерехтіли неонові відблиски, зустрілися з поглядом Рікі.

— Отже, виходить, що зараз там безпечно? — запитала вона, її тон був нейтральним, але в ньому відчувалася ледь помітна нотка сарказму.

Рікі знизав плечима, повертаючись за барну стійку. Він вловив сарказм Еш.

— Ну, дільничний так сказав. Люди самі собі проблеми знаходять. Але якщо ви так цікавитеся, то, мабуть, ви там були....Чому ви все не можете трохи всидіти на місці....

• Ну Рікусику не свари нас, ти один з небагатьох хто знає нас так добре у цьому вимірі. — Кокетливо сказала Еш.
• Ну так вже і буде, але прошу вас, дівчата, будьте обережніші...

Коли Рікі повернувся з кухні, він поставив на їхній столик свіжоспечений шоколадний круасан і ванільний молочний коктейль для Еш, а також ристрето, салат та стейк для Лі. Аромат свіжої кави та випічки наповнив невелике кафе.

— Леді, ось ваше замовлення, приємного апетиту.

— Дякуємо, Рікі.

— Згодна, ми попрацювали на славу. І артефакти в нас, і той будинок з його прислужниками не забиратиме людей.

— Так, круто. Слухай, а сьогодні ж засідання ради, і головні генерали мають повернутись із відрядження. Цікаво, що ж буде цього разу, які новини і завдання вони знову спихнуть на нас?

— Як завжди, усе найскладніше і найнезрозуміліше. Ти ж знаєш, що ми з тобою найкращі в своїй справі. Ми виконуємо всю роботу на відмінно. Тим більше ми головні претенденти на посаду головних генералів.

— Так, ми головні претенденти, і як завжди, коли скликається рада, ми з тобою на завданні.

— Ми з тобою ще встигнемо, можливо, на засідання, якщо поїмо і відправимось одразу до першого полігону.

— Але спершу поїмо. Не хочу на порожній шлунок вирішувати важливі питання.

— Звісно, навіть якщо ми не встигнемо, то наші радники нам усе розкажуть. Тому можемо не хвилюватись, а якщо там буде щось дуже важливе, то нам зателефонують. Нам же завжди телефонують, якщо без нас не можна обійтись. Ось і наше замовлення несуть.

На дворі була зоряна ніч. Зорі й три місяці освітлювали все настільки добре, що ліхтарі були не потрібні. Дув легкий та теплий літній вітер, злегка гойдаючи верхівки дерев. Земля могла хоч трішки відпочити від палючого денного сонця, віддаючи тепло, яке увібрала за день. То була добра та спокійна ніч.