Розділ перший. Дорога на край світу. Вето.

Вечірнє сонце вкривало небо червоним багрянцем, таке сонце вказувало на те, що вночі буде мороз і наступний день стане значно холоднішим. Генерали майже дісталися будинку, куди вони прямували. То був відомий будинок, який називали «дім часу». Він вирізнявся своїм архітектурним та історичним значенням. Колись там проводились зібрання і збудував його один із лордів ордену «Червоного рондодендрону». Тоді казали, що він був чаклуном і зачарував будинок. Також ходило багато історій про те, що час від часу у ньому зникають люди. Але це тільки збільшувало кількість охочих відвідати цей будинок. Найближче поселення знаходилось за шість кілометрів від будівлі.

Ціллю генералів був не сам будинок, а ключі «вето», які там зберігалися. Ці ключі були важливою реліквією, що не повинна була потрапити до поганих рук, бо це могло призвести до негативних наслідків. Як їх шукати і де вони генерали не знали, адже це була інша паралель. Але вони точно знали, що діятимуть швидко, оскільки не тільки їм потрібні були ключі. Необхідно було діяти продумано та злагоджено, щоб не викликати підозр у наглядачки за будинком і місцевих, які доглядали за садом біля нього.

У будинок вирішили заходити під виглядом туристів, що приїхали на екскурсію. Записалися у туроператора, який возив туди групи двічі на тиждень, і вирушили виконувати завдання. Еш та Лі не звикли їздити у громадському транспорті: там було душно, гамірно, а люди метушились і не знали, куди їм подітися. Досить дискомфортно.

Лі розглядала місцеву газету, яку випускають раз на два тижні. У ній були різні статті про події в місті, оголошення та реклама місцевих закладів. Вона намагалася відволіктися від неприємностей громадського транспорту, але все одно відчувала незручності. Еш, сидячи поруч із Лі, теж дивилася навколо. Громадський транспорт був далеким від комфортного для них, але вони знали, що це лише частина їхнього завдання, і їм доведеться подолати ці труднощі, щоб досягти мети.

— Глянь-но, тут розшукують якогось чоловіка. Пишуть, що він причетний до зникнення людей.

— Лі, тут може бути що завгодно. Треба ж якось дивувати публіку. А там сказано, що це поліція розшукує чи щось типу того?

— Звісно, тут усе правдиво. Це не настільки великий район, щоб тут друкувалась жовта преса.

— Дійсно, правду кажеш. Тоді дарма наїхала, мій промах.

Лі по-діловому струснула газетою і розсілася на сидінні, закинувши ногу на ногу. У неї був такий вигляд, ніби вона щойно отримала грамоту. Еш скорчила гримасу переможеної. Вони подивилися одна на одну й зареготали.

— Не знаю, як ти, Еш, та я більше не хочу подорожувати таким методом. Чому ми не могли дістатись будинку так, як завжди?

— Ти думаєш, мені хочеться волоктись у цій будці на колесах, ще й укупі з цим гармидером?

— Я розумію, але ж ми могли просто телепортуватися десь на галявині неподалік і дійти до нього пішки.

— Могли, але ми навіть не знаємо, як розташовані кімнати в цьому будинку, ми не знаємо, як у цьому світі проєктують будинки. Якщо там сто кімнат, як ми знатимемо, яка з них нам потрібна? У цьому світі краще бути обережними. Тому ми намагатимемось поводити себе як звичайні туристи: оглянемо будинок, а потім будемо діяти. Уяви, якими ми були б туристами? Щоб відвернути підозри, краще подорожувати ось такими групами.

— Так, напевно, краще спочатку оглянути будинок. Тим більше, ми знаємо, що у ньому часто зникають люди. Можливо, це пов'язано з чимось поганим, і ми маємо вирішити цю проблему.

— Приїхали. Ти готова, Лі?

— Я завжди готова, ти мене знаєш.

Після довгої поїздки вони дісталися місця призначення — поселення біля «дому часу». Генерали планували зайти до будинку під виглядом туристів, але вони знали, що це буде складне завдання. Вони мали діяти обережно, не викликаючи підозр у наглядачів і місцевих жителів.

Це була велика двоповерхова будівля, кути якої ідеально вказували на чотири сторони світу. Стіни були дерев'яними і виглядали досить важкими. Одну сторону будинку повністю затуляв дикий виноград, що виглядало так, ніби він і є стіною. Дах будинку був критий черепицею, на якій мох вже утворив килим. До входу вела алея, на якій поміщалось рівно дві людини. Відчувалося, що у цьому місці досить багато вологи.

З автобуса нарешті всі вийшли. Гід покликав усіх до себе, щоб розповісти, як відбуватиметься екскурсія. Усі обступили його, як курчата квочку. Генерали також підійшли, але тримались на відстані від інших людей, бо їм не подобались такі зборища. Проте вони відчували себе частиною великого плану, який їм доведеться виконати. Генерали підійшли до гідів та туроператора, що організовували екскурсії до «дому часу» і зробили вигляд, що це звичайна подорож туристів.

«Дім часу», до якого вони прямували, був іншою історією. Він стояв осторонь, на віддаленому пагорбі, наче гордий самотній король, що дивиться на свої володіння. Виконаний із темного, масивного дерева, він вирізнявся своєю величчю. Його фасади були настільки старі, що, здавалося, увібрали в себе всю історію цього світу. На відміну від охайних селищних будиночків, цей дім мав у собі щось зловісне й таємниче. Навколо нього шепотіли дерева, а в'юнка рослинність, що обплітала стіни, додавала йому ще більше загадковості. Це місце дихало. Воно жило своїм, відомим лише йому, життям.

«У цьому світі краще бути обережними», — її слова звучали в голові, як заклинання. Цей світ відрізнявся від усього, що вони бачили раніше. Він мав свої закони, свою магію, яку ще потрібно було вивчити. Діяти необдумано було б самогубством.