Сад

Нікому це не треба. Та так! До одного місця все.

Був колись дитячий сад, тепер — руїни одні, і дружина була, і дитина була, син. Він і зараз є, але вже майже дорослий: вітчима батьком називає. У садок давно не ходить, школу закінчує. Не знається, ігнорує. А все теща!

Навіщо приходила, навіщо свої порядки встановлювала? Спочатку в палісаднику бур'яни їй треба прорвати, потім в будинок ніс сунути — чи все чисто і на своїх місцях. Зять у неї, бачте, п'є! А то, що цей зять до себе в рідну домівку дочку на все готове взяв, це нічого. Автівка, гараж, ділянка з вітамінами. Усе було. Все в будинок ніс, в сім'ю. І випивав, але не на роботі. І порядок був, і чистота, і — все на своїх місцях!

З друзями знався тільки по вихідним, та й то: по парі пива, і — до дружини, до дитини. Любив їх сильно. Та нікому це не треба...

А тепер так, можна говорити, що колишній зять, мовляв, по шабашках все життя пропив. Добре, мовляв, що вчасно його кинула. А кому добре?

Яблуні та абрикоси, посаджені батьком, повироділісь, автівку давно продав — нікого возити, нікого катати. Нікого не зводиш в дитячий сад, та й сам садок тепер — руїни одні: просто, як якась ненажерлива сарана, прийшли і зруйнували, бо так комусь захотілося. І іншої роботи не знайшов, ось і найнявся бити цегла та плити перекриття колупати.

Мародерство це, і від розуміння, від співучасті щовечора — майже до безпам'ятства, не закушуючи. Там, де був дитячий сміх — руїни, і нікому нічого не треба. Тільки б швидше щось схопити, хапнути, набити черево, заліться пійлом по самі ніздрі. Якими ж виродками треба бути, щоб отримувати від цього радість. Це ж — гіркота смертна! Це ж — життя зруйноване!.. «Бізнесмен» ссученний. І ніяка дорога коханка, оплачена ось цієї ось битою цеглою, не замінить втраченого. Кине куцу кістку, що останньому жебракові, а решта — на дорогі цяцьки, і нічого більше. Нічого! Нікому нічого не треба. Нікому.