На вулиці стояв світлий, літній день, з кімнати студентського гуртожитку лунало звучання акустичної гітари. Чисте та прекрасне. Сам інструмент і струни були новими та якісними, вони відтворювали спокійну мелодію без, хоч якихось, неприємних чи неправильних звуків. А навичка володіння інструментом, Лізи, яка й грала мелодію, була як і сам інструмент, відточеною, безгрішною та прекрасною.
Вбрана музикантка була в білу сорочку та шорти синього кольору. Довге, чорне волосся було зібране в низький хвіст, резинкою синього кольору з блискітками. Як не дивно, але навіть очі Лізи, були, не розповсюдженого блакитного, а насиченого синього кольору, — кольору вечірнього неба.
Здається пісня, яку виконувала дівчина, була вже добре знайома, їй, настільки що можна було б назвати її рідною. Ліза грала її в різному темпі, сповільнюючи "перебір" місцями, а місцями пришвидшуючи його. Бувало заплющувала очі й починала грати більш віртуозно та креативно. Часто після спроб зліпити з пісні щось нове, дівчина валилася зі сміху та сорому в перемішку зі страхом, що це хтось почув.
Та як вона не грала б цю мелодію, практично в будь-якому положенні тіла, її пальці завжди були однаково швидкими та точними. По цьому і було видно, що виконує цей музичний витвір мистецтва вона вже далеко не вперше.
Зазвичай, Елл (як її часто називали знайомі) не співала, а лише грала, та сьогодні в неї був гарний настрій. Якщо точніше, то під час гри на гітарі, вона від збудження постійно крутилася на місці, міняла положення рук і тіла, здається ще трішки й почала б цибати на місці від радощів. Однак, дівчина сконцентрувалась, сіла рівно, придбавши ноги одне до одного і почала співати:
– Просто не забувай мене…
Забери моє серце,
Користуйся ним,
А при погляді на нього…
Згадуй мене з теплом на душі.
Ліза легко посміхнулася, притиснувши гітару ближче до себе, наче обіймаючи, дограла бій та продовжила:
– Просто думай про мене з теплом та усмішкою на обличчі,
Я хочу, щоб ти раділа,
Хочу зробити тебе щасливою.
Просто кохай мене…
Не забувай поливати наші квіти,
Споглядаючи які пригадуватимеш мене з теплом на душі.
Раптом дівчина відчула дивне відчуття в руках. Кінчики пальців наче відчули потік холодного, зимового вітру і на мить зажимати акорди лівою рукою та грати правою стало боляче. Створювалося враження, наче струни ріжуть пальці.
Ліза від різкості випустила інструмент з рук. Гітара вдарилася про її коліна та з брязкотом, гучно впала на підлогу.
– Ай! – спантеличено вигукнула Елл, автоматично тягнучись зловити інструмент, та було вже пізно.
Трішки панікуючи, швидко підняла гітару собі на ноги й почала її оглядати в надії, що все обійшлося, зовсім забувши про біль в пальцях. Ретельно оглянувши інструмент з усіх боків, дівчина з полегшенням видихнула, гітара не постраждала. Ні дека, ні гриф, ні струни, що сильно порадувало Лізу і вона з захватом обійняла інструмент. Проте в той момент, так і не зрозумівши, чим була викликаний біль та холод в пальцях, і не надавши цьому ніякого значення.
Говорячи про виконану пісню, це була перша частина, придумана особисто Лізою. Вона написала мелодію та слова самостійно, вже через пів року, як почала вивчати гітару. Грала цю пісню Елл вже не один десяток разів, та на цей раз, як і кожний попередній раз, до цього, грала старанно, вкладаючи частинку себе у виконання. Бо ж вона дійсно любила грати на гітарі, це зайняття і було частинкою Елл.
"Гаразд, якщо сьогодні вихідний, можна піти прогулятися, здається у Вероніки також сьогодні вихідний, потрібно їй написати." — думалося Лізі.
*** *** ***
Ліза була студенткою третього курсу медичного університету. Була людиною зайнятою та не мала багато часу на інших, та через любов до себе, була самодостатньою і не потребувала багато спілкування.
Вероніка ж могла називатися її єдиною близькою людиною, а заодно і подругою. Звісно гітаристка мала приятелів та знайомих і не мало, але назвати когось з них другом у неї не виходило так просто. Але Вероніка, як раз таки була подругою Лізи й навіть більше, вони сильно подобалися одна одній, проте, поки що, не вважали за потрібне говорити про стосунки.
Отож, Ліза домовилася з Веронікою про зустріч і на цей раз під час прогулянки їх застала злива. Вони спокійно йшли та ділилися останніми новинами одна з одною, як раптом, на ніс Вероніки впала одна краплина дощу.
– Здається починається дощ, але не схоже що він буде сильним, – почала Ліза.
– Так, скоріше всього зливи не буде, тому гуляємо далі.
– Отож, пам'ятаєш Сергія, що минулого року закінчив навчання?... – Ліза поновила діалог, що перервав дощ, та все ж, він не був таким мирним, яким здавався з першого погляду.
За однією краплиною що впала на Вероніку, через пів хвилини послідувало ще десять, великих та теплих. Раптом, за мить, наче хтось зверху нажав кнопку з надписом "Злива" і дощ полив наче з відра.
Пригадуючи свої нещодавні слова, подруги розсміялися і побігли в пошуках прихистку. Проте, як на зло, єдиним місцем була автобусна зупинка з прозорим навісом, до якого, варто зазначити, було метрів триста. Отож, Ліза побігла вперед тягнучи за собою Вероніку, яка тимчасово занурилася в "астрал".
Вероніка сиділа на лавці намагаючись привести себе в порядок, а Ліза, присіла поруч, обійнявши коліна. Одяг дівчат намок надзвичайно швидко, особливо біла сорочка Лізи, що стала важкою і прилипла до тіла. Через цю причину їй було сильно некомфортно. Гітаристка не любила одяг, що прилягає до тіла. Їй не подобалося відчувати дотик і те що форми грудей та живота виділялися, тому зараз, вона наче намагалася стати меншою, щоб не потрапляти на очі.
#4721 в Сучасна проза
#14605 в Любовні романи
#5416 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 10.11.2023