Розділ 30 Кошмари ?

Ліза ще довго лежала нерухомо, дивлячись у темряву. Потім повільно сіла. Руки самі потягнулися до сумочки, що стояла біля ліжка. Вона відкрила її й дістала маленьку пляшечку з пігулками. Заспокійливе. Ліза майже ніколи його не приймала. Намагалася обходитися без нього, переконувала себе, що зможе заснути сама, що треба просто пережити важку ніч, а вранці все здаватиметься не таким страшним. Але сьогодні вона вже не була певна.

Вона кілька секунд крутила пляшечку в пальцях, потім встала й вийшла з кімнати. У кухні було темно. Ліза не стала вмикати світло. Через вікно сюди й так проникало місячне сяйво. На столі стояв глечик, поруч — відро з водою, яку принесли з криниці. Вона налила воду в склянку. Повернулася до столу й витрусила на долоню дві пігулки. Подивилася на них. Потім на пляшечку.

Дві.

Вона вже збиралася покласти їх до рота, але раптом зупинилася. Їй цього вистачить? Погляд сам собою ковзнув до вікна. За склом був сад. Старі яблуні стояли нерухомо під величезним круглим місяцем. Його світло лягало на траву сріблястими плямами, губилося між гілками. Жодної білої фігурки.Жодної гойдалки, яку можна було б побачити з кухонного вікна. Тільки дерева. Тиша. А потім десь у траві озвалися цвіркуни. Їм відповіла жаба біля ставка чи, можливо, десь за городом. За кілька секунд ніч знову наповнилася звичними звуками. Під дверима почулося тихе сопіння. Мухтар.

Ліза ледь усміхнулася. Пес лежав на порозі, і його присутність заспокоювала. Великий, живий, справжній. Якби в саду справді було щось дивне, він би, мабуть, відчув.

Мабуть.

Ліза знову подивилася на пігулки. Додала до них третю 
На мить їй стало ніяково від власного рішення, але сил роздумувати вже не було. Вона поклала пігулки до рота й запила водою. Потім поставила склянку на стіл і ще кілька секунд дивилася у вікно.

Нічого. Звичайний сад. Звичайний місяць. Звичайний літній вечір. Жінка повернулася до кімнати. Обережно зачинила двері, знову лягла в ліжко й накрилася ковдрою. Тепер вона просто хотіла спати. Не думати. Ні про фотографії, заховані у валізі. Ні про чорну стрічку в замкненій шухлядці. Ні про Іванку, яку вже не можна було повернути, хоч би скільки разів вона прокручувала той день у своїй пам'яті. І тим більше не думати про чоловіків. Про Валерія. Про Іллю. Про одного, якого вона любила по-своєму й перед яким відчувала вдячність, що давно стала чимось набагато складнішим. І про другого, без якого тепер не могла уявити власного життя.

Ліза заплющила очі. Вона заплуталася у власних почуттях. За вікном цвіркуни продовжували свій нічний концерт. Десь далеко заквакала жаба. Мухтар тихо поворухнувся біля дверей. А місяць повільно підіймався над темними яблунями.
Ліза заснула. Не одразу. Спочатку вона ще довго лежала із заплющеними очима, слухаючи ніч. Цвіркуни поступово ставали для неї одним суцільним, рівним шумом. Потім думки почали втрачати чіткість. Фотографії, Іванка, Валерій, Ілля — усе змішалося, розпливлося, і нарешті провалилося кудись униз.

Але сон не був схожий на звичайний. Вона наче спала. І водночас усе чула. Спочатку їй здалося, що хтось ходить у будинку. Повільні кроки.

Важкі.

Один.

Другий.

Третій.

Вони наближалися до її кімнати. Ліза хотіла розплющити очі, але повіки стали важкими, наче їх притиснули чимось невидимим. Вона спробувала поворухнути рукою. Не змогла. Кроки зупинилися біля дверей. Почувся тихий скрип. Двері відчинилися.

Ліза відчула запах. Сирість. Болото. Стоячу воду. Запах річки після дощу, мокрого очерету й темної землі. Він був настільки виразним, що вона майже фізично відчула холод.

Костя? Може, прийшов перевірити, чи все гаразд. Або Лора. Може, вона вирішила налякати її після сьогоднішньої розмови. Ліза хотіла сказати щось, але голос не слухався. Хотіла відкрити очі, та не змогла. Повіки стали наче набиті свинцем.  Вона відчула, як поруч із ліжком хтось зупинився. Тиша. Потім матрац ледь помітно прогнувся. Ліза хотіла закричати. Не змогла. Щось торкнулося її руки. Маленьке. Холодне. Вологе.

Ліза здригнулася всім тілом. Тепер вона вже знала, що це не Костя. Не Лора. Хтось маленький забрався на ліжко й притулився до неї. Тонкі руки обхопили її за шию. Холодні, мокрі пальці торкнулися шкіри. Ліза намагалася вирватися. Прокинутися. Хоч якось поворухнутися. Але тіло не слухалося. Щось стискало їй груди, не дозволяло вдихнути на повні груди. Страх піднявся зсередини й став таким сильним, що вона вже не розуміла, чи справді спить.

І тоді біля самого вуха почувся дитячий голос. Тихий. Засмучений.

— Мамо...

Ліза заплющила очі ще сильніше.

— Я так сумувала за тобою.

Вона хотіла закричати. Хотіла обійняти дитину. Хотіла побачити її обличчя. Але не могла. І саме це було найстрашніше. Раптом вона різко вдихнула. Розплющила очі.

Світло. Ранок. Вона лежала у своєму ліжку, важко дихаючи. Кілька секунд вона просто дивилася в стелю, не розуміючи, де знаходиться.

Потім повернула голову. Кімната була порожня. Жодної дитини. Жодного мокрого сліду. Жодного запаху болота. Тільки ранкове світло, що просочувалося крізь фіранки. З двору долинув сміх Лори. Потім її голос. 
Вона щось весело говорила Кості, а той відповідав їй. Їхні голоси звучали так буденно, так нормально, що нічний жах майже почав здаватися дурним сном.

Ліза повільно сіла. Провела долонею по шиї. Суха. Нічого. Вона видихнула. Потім її погляд упав на стіл. І вона завмерла.

Вона довго дивилася на стрічку, не рухаючись. Це була та сама чорна стрічка. Вона повільно сіла на ліжку й озирнулася. Кімната була такою самою, як учора ввечері. Старий письмовий стіл біля стіни, шафа, вузький диван, фіранки на вікні. Нічого не змінилося.

Нічого, крім цього. Ліза простягнула руку й торкнулася стрічки кінчиками пальців. Тканина була справжньою. Шорсткою, трохи вологою від ранкової прохолоди. Вона відсмикнула руку.

Ні.

Цього не могло бути.

Учора ввечері вона сама поклала стрічку до шухляди. Добре це пам'ятала. Вона навіть не хотіла залишати її просто так у кімнаті. Відчуття було настільки неприємним, що Ліза сховала її між старими паперами, закрила шухляду й замкнула маленьким ключиком. Вона пам'ятала звук замка. Пам'ятала, як ключ повернувся в механізмі. І навіть те, як машинально поклала його на край столу, перш ніж лягти спати.