Розділ 29 Кілька сантиметрів

Ліза різко стиснула стрічку в руці.

Досить!

Вона не хотіла більше на неї дивитися.

Швидко підійшла до столу, висунула верхню шухлядку. Усередині лежав звичайний безлад — старі квитанції, кілька кулькових ручок, скріпки, олівець із погризеним кінчиком, гумка. Ліза поклала чорну стрічку поміж паперами й на мить затримала над нею руку. Потім зачинила шухлядку. Маленький ключик стирчав у замку. Вона сама не розуміла, навіщо повернула його. Наче кілька старих квитанцій, ручки та скріпки могли захистити її від того, що сталося в саду.

Ліза швидко переодяглася, склала одяг на стілець і лягла в ліжко. Вона накрилася ковдрою до плечей.Заплющила очі. Не спалося. Вона ніколи не могла нормально заснути в чужому домі. Навіть коли поруч був Валерій, навіть коли все було безпечно й тихо. Чужі стіни завжди мали свої звуки. Будинок жив власним життям: десь потріскувало дерево, десь осідав дах, десь у трубах проходила вода. А тут до цього додалося ще дещо.

Вона не хотіла думати про сад. Але не могла. Перед очима знову виникала гойдалка.Стара дошка. Чорна стрічка. Скрип ланцюгів.

Ліза перевернулася на інший бік і натягнула ковдру вище.У вітальні ще працював телевізор. Крізь двері долинав приглушений голос диктора, потім якісь слова Кості, а за кілька хвилин телевізор стих.У будинку запала тиша. За вікном остаточно стемніло. Мухтар раптом гавкнув. Один раз. Голосно, глухо. Потім одразу замовк. Ліза розплющила очі й прислухалася.

Нічого.

Через кілька секунд сад вибухнув цвіркунами. Їхнє цвіркотіння було таким гучним і безперервним, що здавалося, ніби під самими вікнами зібрався цілий хор. Ліза лежала нерухомо й дивилася в темряву.

І думала про Іллю. Про його руки, які не раз тримали її за плечі. Про його спокійний голос. Про те, як він умів бути уважним до неї. Вона заплющила очі.

Перед нею постав Ілля. Його погляд. Його усмішка, і те, як він дивився на неї, коли вони залишалися наодинці.Ліза відчула, як стискається серце. Вона боялася не за себе. Чомусь саме тепер, після фотографій, після слів Лори, після цієї дивної ночі, вона вперше по-справжньому усвідомила, наскільки все серйозно. А потім думки самі повернули її туди, куди вона не хотіла повертатися.

До того дня. До Іванки. Вона пам'ятала той ранок майже до дрібниць. І найстрашніше було те, що спочатку це був найщасливіший ранок у її житті. Сонце заливало кімнату теплим світлом. У квартирі пахло кавою, свіжим хлібом і парфумами, які Ліза нанесла перед дзеркалом. Вони збиралися на пікнік у міський парк.

Валерій ще був удома. Він кудись телефонував, домовлявся про машину, щось сміючись говорив про те, що треба взяти більше їжі, бо Іванка знову змусить усіх годувати її морозивом. А Іванка крутилася перед дзеркалом. Ліза стояла поруч і дивилася на неї. Дівчинка була така щаслива. Вона крутилася то в один бік, то в інший, розглядаючи себе в новій сукні.

— Мамо, дивись!

Ліза усміхнулася.

— Дивлюся.

Іванка знову повернулася перед дзеркалом, поправила волосся, поправила поділ сукні й серйозно запитала:

— А я гарна?

Ліза тоді засміялася.

— Найгарніша.

І це була правда. Вона дивилася на свою дитину й була щаслива. Настільки, що навіть не могла уявити, як швидко звичайний сонячний ранок може закінчитися.
Ліза знову побачила парк.

Початок травня. Той день був теплим, майже літнім. У повітрі вже стояв запах прогрітої землі, молодого листя і диму від мангалів. Парк був повний людей. Хтось гуляв із дітьми, хтось сидів на лавках, молоді пари трималися за руки, сім'ї розкладали на траві ковдри.

Біля доріжок стояли невеликі ларки. Солодка вата, льодяники на паличках, морозиво. Повітряні кульки погойдувалися над головами, прив'язані до дитячих візочків і лавок. Із колишнього кафе тягнувся запах шашлику — на майданчику перед ним кухарі перевертали м'ясо на мангалі, а дим повільно розходився між деревами.

Грала музика. Десь неподалік із динаміків надто голосно лилася тодішня популярна пісня — Roxette, How Do You Do!. Весела, легка, така, що зовсім не пасувала до того, що мало статися.

Ніхто не знав. Ніхто навіть подумати не міг, що за кілька хвилин цей звичайний весняний день розколеться навпіл.

До.

І після.

Ліза бігала за Іванкою навколо дерев.

— Попалася!

Дівчинка сміялася й виривалася з її рук.

— Ні! Тепер я буду шукати!

— Ну добре.

Ліза заплющила очі й сперлася руками на стовбур.

— Раз...

Іванка вже бігла.

— Два...

Дитячий сміх віддалявся алеєю.

— Три...

— Мамо, шукай мене!

Ліза засміялася.

— Я вже йду!

Вона відкрила очі. Валерій сидів неподалік і спостерігав за ними з усмішкою. Тоді він був просто її чоловіком. Просто Валерієм. Не тим, кого вона боялася б зараз. Не тим, чиї можливі рішення змушували її тремтіти. Того дня він усміхався. І Ліза була щаслива. Вона побігла за донькою.

— Іванко!

Дівчинка мчала алеєю, озираючись через плече.

— Мамо, шукай мене!

Ліза вже бачила її. Блакитну панамку. Маленьку спину.Руки, що розмахувалися під час бігу. І тоді пролунав звук двигуна.Спочатку ніхто не звернув уваги. Потім він став гучнішим. Ліза озирнулася. На алею вилетів автомобіль. Дорога іномарка. Вона мчала просто поміж людей, туди, де ще секунду тому гуляли діти. Хтось закричав.

Люди почали розбігатися. Хтось схопив дитину за руку. Хтось кинувся вбік. Хтось просто застиг.Ліза побачила машину. Побачила Іванку.І зрозуміла. Вона побігла.

— Іванко!

Дівчинка озирнулася. На її обличчі ще була усмішка. Ліза простягнула руки.

— Стій!

Машина наближалася. Хтось кричав. Десь продовжувала грати музика. Та сама весела пісня. І це було найстрашніше. Світ не зупинився. Музика не стихла. Мангал продовжував диміти. Хтось ще тримав у руці морозиво. Повітряна кулька гойдалася над алеєю. А Ліза бігла.

Ще трохи.

Ще один крок.

Вона майже дістала доньку.

Майже.