Розділ 27 Озеро

— Мамо...

Ліза рвонула з місця. Вона навіть не встигла подумати, перш ніж кинутися туди, де між деревами майнула біла пляма. Їй здалося, що то сукня. Маленька, світла, така, яку Іванка могла вдягати влітку. На мить Ліза побачила худеньку спину, тонкі руки, світле волосся, що хитнулося за стовбуром яблуні.

— Іванко!

Її голос розірвав тишу й одразу ж потонув у густому листі. Ліза побігла стежкою. Гілки били по обличчю, чіплялися за волосся. Трава, що сягала литок, хапала за ноги, обвивалася навколо щиколоток, ніби хтось намагався її затримати. Вона відкидала її руками, перечіплялася через коріння, але не зупинялася. Десь попереду знову майнула біла фігурка.

— Зачекай! — крикнула Ліза. — Іванко, зачекай мене!

Їй не спадало на думку, що це неможливо. Не в цю мить. Усе, що вона роками намагалася поховати в собі, раптом ожило з такою силою, що решта світу перестала мати значення. Вона хотіла наздогнати дівчинку. Торкнутися її. Побачити обличчя. Почути голос не з пам'яті, не зі сну, не з глибини власного болю, а насправді. Ліза перестрибнула через низьку гілку, але зачепилася ногою за щось тверде й упала. Долоні вдарилися об землю. Гострі камінці вп'ялися в шкіру. Від болю перехопило подих, проте вона майже відразу підвелася на ліктях. Серце гупало в грудях так важко, що кожен удар віддавався в горлі.

— Іванко...

Вона озирнулася. Сад стояв навколо неї нерухомою темною стіною. Стовбури старих яблунь здавалися викривленими, неприродно довгими. Їхні гілки перепліталися над стежкою, і в сутінках було важко зрозуміти, де закінчувалося дерево й починалася тінь. Листя ледь помітно ворушилося десь високо, але внизу панував нерухомий морок. Ліза підвелася. На спідниці залишилися темні плями землі. Коліна пекли, долоні тремтіли. Вона знову побачила біле. Попереду. Між двома деревами. Фігурка стояла спиною до неї. Маленька. Нерухома. Ліза затамувала подих.

— Іванко?

Дівчинка не відповіла. Ліза зробила крок. Біла сукня ледь хитнулася. І фігурка знову побігла. Не швидко — так, як бігають діти, яким здається, що їх наздоганяють у грі. Ліза бачила тільки світлу пляму, що ковзала поміж темних стовбурів.

— Не тікай від мене! Будь ласка...

Вона знову кинулася вперед. Стежка різко пішла вниз. Трава стала вищою, густішою, а під ногами земля — м'якою та вологою. Вона вже не бачила, куди ступає. Лише білу пляму попереду, яка то зникала, то виникала між деревами. Потім сад раптом закінчився. Ліза вибігла на відкритий простір і зупинилася так різко, що ледь не впала. Перед нею було озеро. Вона не знала, що воно тут є. Темна вода розкинулася під вечірнім небом, майже зливаючись із ним. Берег заріс очеретом, високим і густим, а за ним починався ліс. Сутінки вже осідали на всьому навколо, стираючи обриси предметів.

Ліза важко дихала. У грудях пекло. Вона притиснула руку до серця й озирнулася.

Нікого. Ні дитини, ні білої сукні, ні навіть сліду, куди вона могла побігти. Тільки; озеро, ліс, очерет, і тиша. Ліза повільно випросталася. Дивно, але тут не було чути навіть цвіркунів. Не дзижчали комахи, не шаруділо листя, не кричав жоден птах. Здавалося, усе живе навколо раптом завмерло й чекало чогось.

Вона подивилася на воду. Поверхня була майже чорною. Лише слабка смуга вечірнього світла тремтіла десь далеко, між очеретом. І тоді Ліза помітила споруду. На протилежному боці, там, де берег губився в лісовій темряві, щось біліло. Спочатку їй здалося, що то стіна будинку. Потім — невелика хатина. Але споруда стояла надто далеко, і сутінки не дозволяли роздивитися її як слід. Білі обриси проступали крізь дерева та очерет, наче щось покинуте, давно забуте, але чомусь не зруйноване.

Ліза примружилася. Їй здалося, що біля споруди хтось стоїть. Вона перестала дихати.

— Іванко?..

Відповіді не було. Фігурка зникла. Або її там ніколи й не було. Ліза стояла на березі, відчуваючи, як холод повільно пробирається крізь одяг. Вона хотіла підійти ближче до води, але ноги не слухалися. Внутрішній голос, тихий і впертий, раптом наказував їй не рухатися.

Не йди туди.

Не дивись.

Вона не знала, звідки взялося це відчуття. Лише дивилася на білу споруду, яка майже розчинилася в темряві, і думала, що бачила її раніше. Не тут. Не в цьому житті. Десь у пам'яті промайнув запах сирої землі. Холодний метал. Вода, що хлюпає під ногами. І дитячий голос, який повторює одне й те саме слово.

Мамо...

Ліза різко відступила.

Ні.

Вона не могла залишатися тут. Раптом їй здалося, що з очерету хтось дивиться на неї. Не рухається, не виходить, просто спостерігає з темряви. Ліза відвернулася й побігла назад. Цього разу вона не кликала Іванку. Не озиралася. Вона продиралася крізь траву, хапаючись за гілки, ковзаючи на вологій землі. Дихання знову стало уривчастим, але страх тепер був іншим — не тим, що гнав її вперед, а тим, що змушував тікати звідси якнайшвидше.

Сад зустрів її ще темнішим, ніж кілька хвилин тому. Ліза майже не розрізняла стежки. Дерева стояли надто близько одне до одного, а їхні тіні розтікалися по землі. Вона кілька разів збилася з дороги, та зрештою побачила попереду знайому яблуню. Ту саму під якою висіла гойдалка. Ліза зупинилася. Вона була впевнена, що гойдалка мала вже давно перестати рухатися, але та все ще гойдалася.

Повільно.

Рівномірно.

Скрип.

Вперед.

Скрип.

Назад.

Ліза стояла на краю невеликої галявини, не наважуючись підійти ближче.