Розділ 25 Докази.

Після обіду Лора відсунула від себе порожню тарілку й зітхнула так, ніби щойно пережила важке випробування.

— Все. Я хочу помитися.

Вона піднялася з-за столу, поправила футболку й подивилася на Костю.

— Це ж якийсь жах. Я навіть зранку душ не прийняла.

В останніх словах з'явилася та сама кокетлива інтонація, якою вона вміла користуватися майже не замислюючись. Костя посміхнувся.

— Зараз принесу води.

— З криниці?

— А звідки ж іще?

— Чудово, — протягнула Лора. — Можна буде згадати дитинство.

— Нагріємо. Буде вам гаряча вода.

— Оце вже інша справа.

Вона знову подивилася на нього — трохи довше, ніж було потрібно. Ліза майже не слухала їх. Вона сиділа мовчки, дивлячись у свою тарілку, хоча їсти вже зовсім не хотілося. Після розмови з Лорою її ніби поступово залишали сили. Втома, яка до цього трималася десь на задньому плані, раптом навалилася всією вагою.

— Я, мабуть, піду трохи полежу, — тихо сказала вона.

Костя повернувся до неї.

— Погано?

— Просто втомилася.

— Відпочиньте.

Лора нічого не сказала. Тільки подивилася їй услід. У цьому погляді вже не було ранкової легкості. Він був холодним і недобрим, уважним, майже хижим. Лора дивилася, як Ліза проходить коридором, як на мить затримується біля дверей своєї кімнати, а потім зникає за ними. Ліза зачинила двері. І лише тоді дозволила собі видихнути. Вона притулилася спиною до дверей і кілька секунд стояла нерухомо. У кімнаті було тихо. Через відчинене вікно долинав рівний шум лісу, у саду дзижчали бджоли, десь далеко перекликалися птахи. Сонце вже трохи змістилося, і крізь тюль на підлогу падала світла прямокутна пляма.

Ліза повільно підійшла до канапи й сіла. Рука сама опустилася до кишені. Пальці намацали конверт. Вона витягла його. Поклала перед собою, і знову завмерла. Білий папір на тлі старого строкатого пледа здавався майже чужорідним. Ліза дивилася на нього довго, але все таки наважилася взяти.  Провела великим пальцем по краю. Можна було просто відкрити. Усього лише розірвати папір але рука не слухалася.

Що там? Фотографії? Листи? Можливо, якісь документи? А якщо Лора не брехала?

Ліза заплющила очі. Перед нею одразу постав Ілля. Його погляд. Його руки. Те, як він дивився на неї, коли вони залишалися самі. Вона згадала сад. Його слова. Те, що сама сказала йому. І відчула, як усередині стискається щось болюче.

Вона кохала його. Це вже не мало сенсу заперечувати хоча б перед собою, але разом із цим існувало інше — Валерій Петрович. Людина, якій вона була зобов'язана значно більшим, ніж просто грошима чи комфортом. Людина, яка колись подала їй руку, коли вона не знала, куди йти далі. Людина, яка була поруч із нею та Іванкою, і тепер Лора поклала на стіл конверт, ніби вирок. Ліза розплющила очі. Вона могла не відкривати його. Могла сховати назад у валізу, переконати себе, що це все лише зла гра, спроба посіяти між нею та чоловіком недовіру. Але від цього нічого не змінилося б. Якщо всередині справді були докази — вони нікуди не зникнуть. Якщо Лора брехала — Ліза теж мала це побачити. Вона знову подивилася на конверт.

— Треба знати, — прошепотіла вона.

Голос прозвучав наче чужий. Ліза стиснула конверт у пальцях. Ще кілька секунд вагалася. Потім повільно підчепила нігтем край клапана, і завмерла перед тим, як відкрити його. Вона повільно підчепила нігтем клапан конверта. Папір тихо хруснув, і майже одразу з нього висипалося кілька невеликих фотографій. Вони ковзнули їй на коліна, на край ліжка, одна впала на підлогу. Ліза машинально нахилилася й підняла її.
На знімку вона виходила з супермаркету. Поруч ішов Ілля, а в обох руках ніс пакети. Ліза навіть пам'ятала той день — вони заїхали купити продукти за дорученням Валерія. Нічого незвичайного. Ілля часто супроводжував її. Це була його робота. Вона поклала фотографію поруч і взяла наступну. Знову вони. Стоять на вулиці біля машини. Ілля відчиняє перед нею дверцята. Ще одна — вони переходять дорогу. Ліза дивилася на ці фотографії майже з полегшенням.

Ось! Нічого страшного. Звичайні моменти, які можна пояснити. Вона вже майже повірила, що Лора просто вирішила її налякати. А потім побачила наступну. Ліза завмерла. На фотографії вони з Іллею стояли біля вікна його  квартири. Він тримав її за плечі. Вона дивилася йому в очі. А наступна була ще гіршою — вони цілувалися. Ліза перестала дихати. Пальці, які тримали фотографію, почали тремтіти. Спочатку ледь помітно, потім сильніше. Вона поклала знімок на ліжко, але рука не слухалася, і фотографія вислизнула з пальців.

Ще одна. Ілля обіймає її.Ще. Вона притулилася до нього, сховавши обличчя на його плечі. І ще одна — вони стоять біля того самого вікна, і Ліза сама бачить на ній те, що намагалася не бачити навіть у власних думках. Вона повільно підняла очі на вікно своєї кімнати. Потім знову подивилася на фотографії.

Вікно навпроти.

Їх не просто побачили — за ними стежили. Хтось знав, де живе Ілля. Хтось знав, коли він приходить до неї. Хтось мав можливість спостерігати за квартирою і терпляче чекав моменту, коли вони залишаться самі. Ліза відчула, як холонуть руки. Потім холод піднявся вище — до плечей, шиї, обличчя. Наче з неї раптом витягнули все тепло. Вона сиділа нерухомо, дивлячись на розкидані по ліжку фотографії.Це була не підробка.Не чиїсь слова. Не натяк. Доказ. Їх справді бачили. І тепер про них знав хтось іще.

Ліза провела долонею по обличчю. Рука тремтіла так сильно, що вона притиснула її другою, намагаючись заспокоїти. Паніка накрила її лише на кілька секунд — гостра, майже дитяча. Хотілося схопити фотографії, порвати їх, спалити, знищити все, що могло залишитися свідченням, впотім страх став тихим. Саме це було найгірше, тому, що разом із ним прийшла думка, від якої Лізі стало по-справжньому моторошно. Не про себе — про Іллю. Вона знала Валерія. Знала його характер, його впертість, його ставлення до зради. Знала, що за його спокійною усмішкою іноді ховалося щось таке, чого краще було не бачити. І якщо ці фотографії потраплять до нього... Ліза заплющила очі.