Розділ 26 Гойдалка

Ліза ще довго сиділа на краю ліжка, дивлячись на фотографії. Потім змусила себе поворухнутися. Вона зібрала їх одну за одною, не бажаючи більше затримувати на них погляд, і знову склала до конверта. Кілька разів перевірила, чи не залишилося жодної під ліжком або біля тумбочки, після чого сховала конверт у глибоку кишеню валізи. Тепер треба було поговорити з Лорою. Не кричати, не виправдовуватися, і тим більше не благати. Просто запитати, чого вона хоче. Нагода трапилася вже надвечір.

Костя сидів у вітальні, розвалившись у кріслі перед старим «Електроном». На екрані якась спортивна передача змінювалася репортажем із футбольного матчу, і час від часу з кімнати долинав його голос — він щось невдоволено коментував, звертаючись радше до телевізора, ніж до когось із присутніх. Лора була в саду. Вона лежала в гамаку, натягнутому між двома старими яблунями, поклавши руки під голову. Її босі ноги ледь торкалися трави, а високо зав'язане волосся розсипалося по полотну. Ліза рішуче підійшла до неї.

— Нам треба поговорити.

Лора розплющила очі й подивилася на неї. На її обличчі з'явилася легка посмішка.

— Я слухаю.

— Чого ти хочеш?

Надто прямо запитала вона. Лора здивовано  підняла брови.

— Від тебе?

— Так.  Якщо грошей, то в мене їх немає, — сказала Ліза спокійно. — Принаймні таких, які могли б тебе зацікавити.

Лора тихо засміялася.

— Ти справді думаєш, що все можна виміряти грошима?  

Ліза не відповіла.

— Я хочу бути незалежною, — продовжила Лора. — На відміну від деяких... — Вона зробила паузу і дуже красномовно подивилася на Лізу. Та навіть не повела бровою. — ...я хочу мати власну справу, — закінчила Лора. — А не вічно смоктати за гроші в старого діда.

Ліза пропустила образу повз вуха. Вона вже зрозуміла, що Лора навмисне говорить так, щоб зачепити її. Але зараз це було неважливо.

— Я не розумію, чим можу тобі допомогти.

Лора деякий час мовчала, розглядаючи її. Потім повільно сіла в гамаку.

— Знаєш м'ясокомбінат номер п'ять?

Ліза кивнула.

— Знаю.

— Його територію скоро перебудують. Там буде торговий центр. Великий. Сучасний. З магазинами, ресторанами. Дуже прибутковий бізнес. Вигідне вкладення коштів на майбутнє.

Ліза насупилася.

— І?

— А ти можеш попросити Валерія Петровича виділити тобі частку.

Ліза дивилася на неї мовчки.

— Частку акцій, — уточнила Лора. — А потім передаси її мені.

На мить між ними запала тиша. Ліза нарешті зрозуміла, до чого все йшло.

— Ти хочеш, щоб я попросила в чоловіка майно для тебе?

— Я хочу, щоб ти попросила для себе, — усміхнулася Лора. — А що ти потім зробиш зі своїм майном — уже твоя справа.

Ліза ледь помітно стиснула губи. Формально в цьому не було нічого неможливого. Частку можна було подарувати, продати, передати іншій людині — питання було тільки в тому, як саме оформлена власність і чи погодиться на це Валерій. Але погодитися просто зараз вона не могла.

— Я подумаю.

Посмішка Лори стала ширшою.

— Тільки не дуже довго.

Вона підвелася з гамака, поправила футболку й, навіть не озираючись, пішла до будинку. Ліза залишилася сама. Сонце вже  сховалося за лісом. Між яблунями густішали довгі тіні, сад поступово втрачав денні барви. Десь у траві сюрчали цвіркуни, а з відчиненого вікна будинку долинав голос спортивного коментатора. Ліза стояла нерухомо, дивлячись услід Лорі. Вона так і не сказала їй про фотографії. І тепер не була певна, чи варто. Бо якщо Лора справді хотіла лише грошей — це було б навіть добре. Набагато гірше було інше питання. Що вона зробить із фотографіями, якщо Ліза відмовиться? Темрява повільно насувалася на сад.
Ліза ще кілька секунд стояла посеред саду, дивлячись на темну смугу лісу за яблунями.

Надвечірня тиша ставала густішою. З будинку долинав голос телевізійного коментатора, десь на кухні дзенькнув посуд. Усе було звичайним, знайомим, майже заспокійливим.І саме тому дитячий сміх почувся так недоречно. Ліза здригнулася, і  повернула голову. Звук ішов звідкись із глибини саду.Тихий, дзвінкий сміх дитини — короткий, ніби хтось щойно розсміявся, граючись.

Ліза кілька секунд просто стояла. Потім сама себе заспокоїла. Мабуть, діти. Можливо, хтось із сільських забіг у сад. Вона не знала, де закінчується подвір'я і починається територія лісництва. Може, десь неподалік гралися чужі діти. Вона вже хотіла повернутися до будинку. І тоді почула сміх знову.ьЦього разу ближче. Ліза завмерла. Її погляд повільно ковзнув у темряву між деревами.

— Є там хтось? — неголосно запитала вона.

Відповіді не було.Тільки десь далеко, за садом, прокричав птах. Ліза зробила кілька кроків уперед, сама не розуміючи навіщо це робить.  Можливо, хотіла переконатися, що справді там хтось є Побачити дитину, покликати її і попросити не ходити так далеко. Між старими яблунями вже майже не залишалося світла. Гілки перепліталися над головою, листя чорніло на тлі темно-синього неба. Ліза йшла повільно.Під ногами тихо ламалися сухі гілочки.Вона зупинилася.

Нічого.

Потім з глибини саду долинув тоненький звук. Не сміх. Скрип. Ліза підняла голову. Скрип. І ще раз. Повільний, протяжний. Вона пішла на звук. За кілька метрів дерева розступилися.І Ліза побачила гойдалку.Стару, майже чорну від часу, підвішену до товстої яблуні на двох металевих ланцюгах. Вона рухалася.

Вперед.

Назад.

Повільно, рівномірно.

Ліза зупинилася. Вітру не було. Жодного подиху. Листя над її головою висіло нерухомо, навіть найтонші гілочки не ворушилися. А гойдалка продовжувала розгойдуватися.

Скрип.

Назад.

Скрип.

Вперед.

Ліза відчула, як по спині пробіг холод. Вона дивилася на порожнє сидіння. Воно було зовсім звичайним — стара дерев'яна дошка, потерта посередині, темна від дощу й років. На ній нікого не було.Але гойдалка рухалася так, наче хтось щойно відштовхнувся ногами від землі.Ліза не могла відірвати від неї погляду.

Скрип.