Розділ 24

Ліза дивилася на конверт так, наче він от-от мав вибухнути. Вона не наважувалася навіть торкнутися його. Ще кілька хвилин тому це був просто шматок паперу, який Лора дістала зі своєї сумочки. Тепер же він здавався зробленим не з тонкого білого паперу, а з розпеченого металу. Навіть сама думка про те, щоб відкрити його, викликала в Лізи глухий холод під ребрами.

Лора не спускала з неї очей. На її губах, нафарбованих яскравою помадою, блукала неприємна, майже глузлива посмішка. Вона явно отримувала задоволення від того, що бачила перед собою.

Ліза змусила себе відвести погляд. На конверт вона більше не дивилася. Принаймні намагалася.

День поступово переходив у вечір.  Сонце вже не било просто згори, а ковзало по верхівках яблунь, залишаючи на траві довгі плями світла. У розчинене вікно разом із гарячим повітрям долинав запах нагрітої землі, яблуневого листя і диму від недалекого лісу.

Мухтар лежав біля ґанку, поклавши величезну голову на передні лапи. Після шматка курки він остаточно визнав Лізу своєю хазяйкою, й тепер час від часу підводив очі, перевіряючи, де вона. Ліза погладила його, коли пес підійшов ближче.

— Хороший хлопчик, — тихо сказала вона.

Пес задоволено ворухнув хвостом. Лора спостерігала за ними.

— Швидко ти його приручила.

— Він розумний.

— Так, — усміхнулася Лора. — Він розумний...

І саме в цю мить із двору почулися голоси. Чоловічі. Спочатку глухі, далекі, потім дедалі ближчі. Хтось голосно щось розповідав, інший відповідав йому сміхом. Ліза мимоволі повернула голову до вікна.

За склом вона побачила Костю та Олександра Миколайовича. Вони поверталися від лісу й про щось жваво розмовляли. Костя жестикулював, а лісник щось пояснював йому, показуючи рукою в бік дерев.

Мухтар одразу підвівся. Насторожився, але, впізнавши чоловіків, лише махнув хвостом. Ліза знову подивилася на стіл. На білий конверт. Вони вже були зовсім близько. Ще секунда — і зайдуть до будинку.

Вона схопила конверт. Пальці були холодними, хоча в кімнаті стояла липка липнева спека. Ліза швидко засунула його в простору кишеню своєї спідниці й опустила долоню вздовж стегна, ніби просто поправляла тканину.

Лора все бачила. Звичайно, бачила. Але нічого не сказала. Лише повільно підняла брову й знову всміхнулася. За дверима вже почувся голос Кості:

— О, а ви тут обідати почали без нас?

Лора миттєво змінила вираз обличчя. Наче щойно між ними не було жодної розмови. Вона повернулася до дверей і легко, майже весело відповіла:

— Ми вас чекали! Заходьте, поки картопля не охолола.

Ліза взяла зі столу тарілку.

Її руки ледь  слухалися. Серце билося десь високо в горлі. Мухтар першим вибіг їм назустріч, важко гупаючи лапами по дерев'яній підлозі веранди. А Ліза залишилася біля столу, удаючи, що думає лише про обід. Про конверт у кишені вона навіть не дозволяла собі думати.

Олександр Миколайович зайшов на веранду останнім. Мухтар одразу підвівся йому назустріч, важко помахуючи хвостом, але чоловік лише поплескав його по шиї й зняв із голови кепку.

— Ну, а я, мабуть, поїду.

Лора саме розкладала по тарілках картоплю й одразу обернулася.

— Як це — поїдете? Ви ж, що навіть не пообідаєте?

У її голосі було стільки щирого обурення, ніби вона справді переживала, що гість залишиться голодним.

— Не можу, дівчинко. Дружина вже, мабуть, зачекалася. Буде хвилюватися.

— Ну хоч трішки поїжте.

— Та наступного разу. — Олександр Миколайович усміхнувся й похитав головою.— Та й роботи вдома вистачає. Ви тут самі розберетеся.

Він поглянув на Костю.

— Якщо що — він знає, де я живу. Так що проблем не буде. Та й телефон у вітальні є. Якщо знадобиться щось термінове — подзвоните.

Костя кивнув.

— Знаю.

— От і добре.

Лора вже взялася було перекладати йому на тарілку шматок курки, але чоловік накрив її руку своєю.

— Не треба. Їжте самі.

— Ну дивіться, — вона з удаваною суворістю похитала пальцем. — Ми образимося.

— Не встигнете. Я ще повернуся.

Лора засміялася. Ліза весь цей час мовчала. Вона стояла біля столу, тримаючись пальцями за спинку стільця, і майже не чула розмови. Конверт лежав у кишені спідниці, торкаючись ноги крізь тонку тканину. Їй здавалося, що відчуває його навіть крізь одяг.

Олександр Миколайович помітив її мовчання. Поглянув уважніше.

— А ви не переживайте, — сказав він м'яко. — За чоловіка свого.

Ліза підняла очі.

— Він у надійних руках.

Вона хотіла щось відповісти, але не змогла. Чоловік, мабуть, зрозумів її мовчання по-своєму.

— Валерій у вас чоловік бойовий. Завжди таким був. Як то кажуть, сам кого хочеш налякає. Так що не дасть себе образити.

На обличчі Лізи майнула ледь помітна усмішка. Якби ж вона могла повірити в ці слова.

— Не хвилюйтеся, — повторив Олександр Миколайович. — Все буде добре.

Він попрощався з усіма й вийшов надвір. Через хвилину старенький мотоцикл знову кашлянув, кілька разів невдоволено рикнув, а потім двигун нарешті запрацював рівніше.

Ліза стояла біля вікна. Олександр Миколайович махнув їм рукою й рушив стежкою до дороги. Мухтар вибіг за ворота й кілька секунд дивився йому вслід. Потім повернувся, важко протупотів назад і ліг у затінку біля веранди. Шум мотоцикла поступово розтанув серед лісу.

— Ну нарешті, — задоволено сказав Костя. — Він сів за стіл і потер долоні. — А то я вже думав, що обід сьогодні мені не дістанеться.

Лора засміялася.

— Ти лише про їжу й думаєш?

— А про що ще?

— Не знаю. Можливо, про товариство.

— Товариство теж непогане.

Він подивився на неї. Лора відповіла поглядом і ледь усміхнулася. Між ними одразу виникла та легкість, яка буває між людьми, що давно звикли фліртувати, не вкладаючи у це нічого особливо серйозного 
Лора підсунула Кості тарілку.

— Їж, герой.

— Саме цього я й чекав.

Вони заговорили про дорогу, про те, що Костя бачив у лісі, про якийсь струмок, що проходив неподалік. Лора щось жартома йому заперечувала. Ліза чула їхні голоси, але слова вже майже не доходили до неї.