Розділ 23 Конверт

Жінки повернулися до будинку майже мовчки.

Лора більше нічого не питала. І Ліза була їй за це вдячна. Їхня коротка розмова в альтанці залишила після себе дивне відчуття — ніби між ними тепер існувала якась невидима межа, яку обидві помітили, але жодна не збиралася переступати.

До того ж спека вже остаточно вступила у свої права. Середина липня розігріла землю так, що від стежки тягнуло сухим пилом, а в саду стояв густий запах трави, яблук і нагрітих сонцем дерев. Десь у листі безперервно цвірчали коники. Час від часу з лісу долинав глухий шелест — вітер проходив верхівками дерев, але донизу майже не доходив.

На кухні було прохолодніше. Ліза відкрила вікно навстіж і взялася готувати обід. Невдовзі на кухню зайшов Олександр Миколайович із двома плетеними кошиками.

— Оце вам, — сказав він, ставлячи їх на стіл.

У першому лежала молода картопля, ще вологa від землі. У другому — червоні помідори, огірки, кілька цибулин і зелень.

— З городу? —  посміхнулася Ліза.

— А звідки ж іще? — усміхнувся чоловік. — Он там, за альтанкою, все росте. Можете самі брати, якщо захочете. Свіже, без хімії.

Лора, яка саме зайшла на кухню, подивилася на кошики.

— Навіть без хімії?

— Навіть без неї.

— Це вже звучить підозріло, — пробурмотіла вона.

Олександр Миколайович засміявся.

— Та ви спробуйте спочатку. — Потім показав ще на яблука й груші, які лежали в дерев'яному ящику біля дверей. — Яблука вже пішли. Груші трохи пізніше. Малини теж повно.

Ліза взяла одну помідорину, витерла її рушником і відкусила. Смак був зовсім не такий, як у магазинних. Вона мимоволі усміхнулася.

— Справді смачно.

— Я ж кажу.

Олександр Миколайович залишив їх і вийшов у двір. Обід приготували швидко. Ліза зварила картоплю, нарізала салат із помідорів та огірків, додала цибулю й зелень. Знайшлася в холодильнику курка, яку можна було розігріти, хліб, масло. Нічого особливого, але цього вистачало цілком.

Лора допомагала мовчки: принесла тарілки, розклала виделки, поставила на стіл склянки. За кілька хвилин кухня вже змінилася. На столі стояла миска з гарячою картоплею, поруч — велика тарілка салату, хліб, нарізана курка. З вулиці долинув голос Олександра Миколайовича.

— Костю!

— Іду.

Чоловіки зустрілися біля ґанку.

— Показую тобі, де що тут, — сказав Олександр Миколайович. — І де краще не ходити.

Костя кивнув. Вони рушили за будинок, у бік лісу. Ліза визирнула з вікна. Дивилася, як дві постаті поступово зникають між деревами, а потім повернулася до столу. Тепер вони з Лорою залишилися самі. Ну, майже самі. Мухтар лежав біля дверей і час від часу ліниво розплющував очі.

Великий алабай уже встиг змінити своє ставлення до Лізи. Ще вранці він уважно стежив за нею, наче вирішував, чи можна цій жінці довіряти. А тепер, після того як вона непомітно віддала йому шматок курки, коли ніхто не бачив, пес вважав питання вирішеним.

Він пересунувся ближче й поклав важку голову їй на ногу. Ліза погладила його між вухами.

— Ну от. Купила тебе.

Мухтар тихо пирхнув. Лора подивилася на них і посміхнулася.

— Все. Тепер він твій.

— Схоже на те.

За вікном літо стояло нерухомою золотою стіною. Десь далеко, за садом, шумів ліс. На столі пахла молода картопля, стиглі помідори й свіжа зелень.

Поки чоловіків не було, Лора встигла закурити ще одну сигарету. Вона сиділа на краю лави біля відчиненого вікна, недбало тримаючи сигарету між пальцями. Дим тонкою смужкою піднімався до стелі й поволі розчинявся в теплому повітрі. Мухтар лежав біля ніг Лізи, зрідка ворушачи вухом, коли з лісу долинав якийсь звук.

Лора мовчала досить довго. Потім раптом усміхнулася.

— Добре деяким.

Ліза саме складала хліб у кошик і не підняла голови.

— Що саме?

— Та все.

Лора зробила затяжку.

— Життя влаштоване. Чоловік багатий, будинок, гроші… — вона повела рукою, ніби перелічувати можна було без кінця. — І коханець гарний.

Руки Лізи на мить завмерли. Лише на мить.тВона поклала ніж на стіл.

— Я не розумію, про що ти.

Лора тихо засміялася.

— Звичайно.

— Ти знову починаєш?

— Ні. Цього разу я просто кажу те, що бачу.

Ліза підняла на неї погляд.

— Тоді тобі, мабуть, варто сходити до окуліста.

Лора посміхнулася ширше. Не образилася. Навпаки — здавалося, відповідь її навіть розважила.

— Можливо, — сказала вона. — Хоча я чудово бачу. — Вона струсила попіл у блюдце. — Особливо коли люди думають, що ніхто не бачить.

На кухні стало тихо.За вікном рівно цвірчали коники. Десь у саду впало яблуко, глухо вдарившись об землю. Ліза повільно відсунула від себе тарілку.

— Якщо ти натякаєш на Іллю, то ти помиляєшся.

— Я не натякаю.

Лора подивилася їй просто в очі.

— Я знаю про вас.

Ліза не здригнулася. Принаймні не дозволила собі цього.

— Про кого?

— Про тебе та Іллю.

Ліза взяла склянку води й зробила невеликий ковток. Її руки нервово тремтіли.

— Ти вигадуєш.

— Можливо.

— Або тобі просто хочеться так думати.

Лора нахилила голову.

— Через те, що я сама сплю з твоїм чоловіком?

Цього разу Ліза подивилася на неї холодніше.

— Саме тому.

Лора усміхнулася.

Усмішка була майже приємною, якби не очі.

— Ну, навіть якщо й так, це нічого не означає.

Ліза мовчала. Лора докурила сигарету й акуратно загасила її.

— Валерій Петрович не мій чоловік. Я не претендую на твоє місце. І ти прекрасно це знаєш.

Вона взяла зі столу свою сумочку. Не поспішала. Відкрила її, пошукала щось усередині, ніби розмова щойно перейшла до зовсім буденної теми. Ліза стежила за її руками. Лора витягла невеликий конверт. Поклала його на стіл. Між ними.

— Але є одна проблема.

Ліза подивилася на конверт.

— Яка?

— У мене є докази твоєї зради.

Тиша стала іншою. Лора не відводила погляду. Потім двома пальцями посунула конверт до Лізи.