Розділ 22 Підозри.

Ліза ще кілька секунд тримала фотографію в руках, перш ніж обережно сховала її назад між сторінками старого свідоцтва. Закрила папку, поклала її на дно валізи й накрила одягом. Переодягнулася у вільну світлу футболку та легку спідницю, зібрала волосся у простий хвіст і вийшла на веранду. Лора вже була там.

Вона влаштувалася в плетеному кріслі, закинувши ногу на ногу. Джинсові шорти, проста футболка, босоніжки — нічого особливого, але на Лорі навіть такий одяг виглядав стильно. Їй було двадцять шість, вона була дуже гарною і чудово це знала. Світле волосся зібране високо, кілька пасом вибилися біля обличчя.

Лора  оглянула двір із таким виразом, наче особисто була готова пред'явити претензію всій українській сільській цивілізації.

— Це навіть не село, — нарешті сказала вона.

Ліза сіла поруч.

— А що?

— Це кінець світу.

Ліза усміхнулася.

Навколо стояла тиша. Будинок справді був відрізаний від усього. За високим парканом починався ліс, густий і темний, а далі — жодної дороги, жодних сусідських хат, жодного людського голосу. Лише дерева, що ледь ворушилися від вітру, та інколи десь далеко озивався птах. Лора повела плечем. А Ліза знову подумки повернулася до Києва. Валерій Петрович залишився в столиці.  Ілля лежав у лікарні. А вони сиділи посеред лісу, куди їх привезли не на відпочинок, а тому, що десь там, за сотні кілометрів від цієї тиші, хтось уже двічі намагався вбити їхнього господаря.

Олег Олександрович сидів за столом, розклавши перед собою якісь папери. Костя стояв біля перил і дивився на дорогу. Лора витягла з пачки сигарету, прикурила й тільки встигла зробити першу затяжку, як господар будинку підняв голову.

— Тут не палять.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Диму не переношу. — Олег Олександрович сказав це абсолютно спокійно. — Якщо хочете курити — виходьте в двір.

Лора повільно видихнула дим і скривилася.

— Зрозуміло.

Вона загасила сигарету й поклала недопалок у порожню пачку.

— І це теж доведеться терпіти, — пробурмотіла вона.

Костя ледь помітно посміхнувся. Ліза тим часом пішла на кухню. По дорозі вони зазделегідь закупилися продуктами. Тож найближчим часом вони можуть втриматися від візитів до магазину. Вона розкладала їх по полицях холодильника, намагаючись зрозуміти, що з цього краще приготувати на обід.

Кухня була невелика, але затишна. На підвіконні стояла глиняна чашка з ложками, біля плити — старий рушник, акуратно складений удвоє. За її спиною чоловіки заговорили про справи.

— Їсти тут нічого не купуйте, — сказав Олег Олександрович. — Якщо треба продукти, їдьте в Гнідівці.

— Далеко? — запитав Костя.

— Кілометрів п'ять.

Він помовчав.

— Містечко невелике, але магазинів вистачає. Там вас ніхто не знає.

— А тут?

Олег Олександрович подивився у вікно.

— Тут люди все бачать.

— Навіть якщо не хочуть?

— Особливо якщо не хочуть.

Костя кивнув.

— Тоді в село не їздимо.

— Так буде краще.

Ліза прислухалася до розмови, витираючи яблуко рушником. За вікном шумів сад. Десь за парканом ліниво гавкнув Мухтар. Вона поставила яблуко на стіл і на мить завмерла. Усе це було дивно. Ще вчора — Київ, маєток, охорона, телефони, автомобілі, люди, які приходять і йдуть. А тепер — старий будинок на краю поля, собака за воротами й чоловіки, які пошепки вирішують, куди їм можна їхати за продуктами, а куди краще не варто.

Ліза виклала продукти в старий холодильник і вирішила прогулятися невеличким садом, що розташувався поза будинком.

Сад був звичайний, зовсім не схожий на ті доглянуті сади, які вона звикла бачити біля київських особняків. Тут ніхто не намагався зробити з нього картинку для журналу. Дерева росли трохи хаотично, деякі вже давно були старими й крислатими, їхні стовбури подекуди вкривалися потрісканою корою, а нижні гілки майже торкалися землі.

Переважно тут росли яблуні.

Старі сорти, назви яких Ліза пам'ятала ще з дитинства: антонівка, білий налив, коричневі смуги на зеленкуватій шкірці, невеликі кисло-солодкі яблука, які ніколи не виглядали такими бездоганними, як ті, що продавалися в київських магазинах. Зате пахли вони зовсім інакше.

Під ногами була витоптана стежка. Місцями її майже затягнула трава, але було видно, що нею регулярно ходять. Уздовж паркану росли кущі смородини та агрусу, трохи далі темніли зарості малини. Між деревами виднілися грядки — акуратні, хоч і невеликі. Олег Олександрович явно не дозволяв саду зарости, але й зайвого часу на нього не витрачав.

Це був сад не для краси.

Він просто давав те, заради чого його колись посадили: яблука, ягоди, тінь у спеку і прохолоду під вечір.

Далі, трохи осторонь від будинку, Ліза побачила альтанку.

Вона стояла під старою яблунею, майже сховавшись у її гілках. Невелика дерев'яна споруда з чотирма стовпами, низькою огорожею та двосхилим дахом, потемнілим від дощів. Фарба на дереві давно втратила колишній колір, подекуди проступала сама деревина. На лаві лежав старий строкатий килимок, а посередині стояв невеликий круглий стіл.

Лора вже сиділа там.

Вона закинула ногу на ногу й курила, спершись плечем на дерев'яний стовп. Крізь листя на неї падали рухливі плями сонячного світла. Дим повільно розчинявся в теплому повітрі, змішуючись із запахом яблук, трави й нагрітої за день деревини.

Звідси будинок майже не було видно.

Лише край його даху визирав між деревами.

Ліза повільно рушила стежкою до альтанки. Вона не збиралася приєднуватися до Лори. Просто хотіла трохи пройтися.

Але, побачивши її там саму, чомусь змінила напрямок і пішла саме до неї.

— Гарне місце, — сказала вона, сідаючи поруч.

— Якби тут ще була нормальна ванна, я б навіть погодилася. — сердито пробурчала Лора.

Ліза усміхнулася.

— Я виросла в такому будинку.

Лора  байдуже стенула плечима, дивлячись кудись між деревами.

Потім раптом запитала: