Розділ 21 Старі фотографії

Ліза зайняла невеличку кімнату навпроти Лориної. Її єдине вікно виходило просто на віранду. Колись, у дитинстві, вона жила точно в такій кімнатці. Не тому, що та була найменшою в будинку, — просто їй там було особливо комфортно. Тісно, але по-своєму затишно: ніби світ звужувався до розмірів однієї кімнати й ставав зрозумілим і безпечним.

Схоже, для Олега Олександровича ця кімната слугувала чимось на кшталт кабінету й бібліотеки одночасно. Тут пахло старим папером, воском і трохи пилом, що скупчувався на верхніх полицях. Повітря стояло густе, наче настояне на часі.

Вузька канапа була застелена різнокольоровим пледом. Під стіною стояв низький сервант. На його поличках, поряд із пузатими рибками, які неодмінно були в кожній хаті, струнко вишикувалися збірки творів Дюма і Конана Дойля. Темні корінці з позолоченими літерами ледь блищали в присмерку. Ліза пригадала, як у дитинстві мріяла саме про таку збірку — важку, серйозну, з папером, що шелестить, коли перегортаєш сторінки. Тоді їй здавалося, що з такими книгами можна прожити ціле життя.

Вона поставила валізу біля шафи й на деякий час просто завмерла посеред кімнати. Потім почала розкладати речі. Їх виявилося не так багато. Ліза ніколи не любила брати із собою зайвого, а тим більше тепер, коли вони навіть гадки не мали скільки доведеться тут залишатися, і куди далі прийдеться тікати. Лише саме необхідне.

На полиці одна за одною лягли складені футболки. Поруч вона поклала легку білизну, кілька пар шкарпеток, джинси, спідницю. Спортивний костюм вона повісила на плечики, хоча навряд чи найближчими днями він їй знадобиться.

Усе просте; бавовна, трикотаж, джинс. Одяг, у якому було зручно жити, а не справляти враження.

Ліза зачинила дверцята шафи. І тільки тоді зрозуміла, що знову думає про Київ. Про чоловіка, що залишився там, в столиці. Саме за нього вона боялася найбільше. Валерій завжди був таким. Якщо вже щось вирішував, переконати його було майже неможливо. Навіть два замахи за два дні не змусили його просто зникнути зі столиці. Він говорив про справи, вибори, зустрічі, репутацію, про людей, які чекають на нього. Наче все це було важливішим за власне життя.

Ліза сіла на край канапи. Їй хотілося сердитися на нього за цю впертість, та замість злості приходила тривога. Вона уявила його в тому київському готелі, серед чужих стін, з охороною біля дверей. І раптом так виразно відчула страх за нього, що довелося стиснути пальці. Тільки б із ним нічого не сталося. Валерій був саме тією людиною, яка багато років була поруч. Людиною, якій вона довіряла. Він був тим, хто свого часу простягнув їй руку, коли вона вже майже перестала вірити, що зможе вибратися з тієї безнадії.

Вона не могла просто взяти й перестати за нього боятися. А потім, ніби хтось непомітно змінив напрямок її думок, перед очима виник Ілля. Біла лікарняна палата. Його бліде обличчя. Рука, якою він відштовхнув Валерія в ту страшну секунду.

Ліза опустила очі. Їй було боляче думати про нього. І ще болючіше — розуміти, чому. Вона не мала права відчувати до нього те, що відчувала. Але серце не дуже цікавилося тим, що кому дозволено.

Жінка провела долонею по складеній на колінах футболці.

Вона любила Валерія. Принаймні так їй здавалося. Любила за його доброту до неї, за турботу, за ті роки, коли він був поруч і ніколи не дав їй відчути себе самотньою. За Іванку. За все те життя, яке вони побудували разом. А Ілля...

Вона заплющила очі.Ілля був зовсім іншим. І, мабуть, саме тому їй було так страшно від того, що поруч із ним вона почувалася живою якоюсь іншою частиною себе. Не кращою. Не гіршою. Просто іншою.

Ліза повільно підвелася. Вона підійшла до вікна й торкнулася долонею скла. Навпроти, за кількома метрами, була веранда. А десь там, далеко звідси, лежав у лікарняній палаті чоловік, який заради її чоловіка підставився під кулю.

Вона не знала, кому з них зараз більше завдячує. І не знала, перед ким із них почувається більш винною. Мабуть, перед обома. Ліза тихо видихнула. Дивне це було відчуття — коли в одному серці вистачає місця і для страху, і для вдячності, і для ніжності. І коли ти сама ще не розумієш, де закінчується одне й починається інше.

Вона важко зітхнула і підійшла до майже порожньої валізи. 
На дні в лежала пласка шкіряна папка. Ліза одразу впізнала її. Валерій Петрович поклав її до валізи сам, ще в готелі, коли вони збиралися в дорогу.

Вона витягла папку й поклала на канапу. Всередині все було розкладено акуратно, майже педантично; закордонний паспорт, віза, кілька банківських карток. Якісь довідки, копії документів, гроші в конверті. Ліза переглянула все по черзі, затримавшись на паспорті. Вона провела пальцем по обкладинці, ніби могла таким чином зрозуміти, навіщо він їй зараз.

— Навіщо мені це все? — тихо сказала вона сама до себе.

Валерій Петрович ніколи не пояснював зайвого. Якщо збирав документи — значить, мав на те причину. Можливо, хотів, щоб у разі чогось вона могла виїхати. Можливо, передбачав те, про що вони ще не знали.

Ліза зітхнула й почала складати папери назад. Останнім залишилося старе свідоцтво про народження. Вона взяла його, машинально перегорнула — і раптом на підлогу щось упало.

Маленька фотографія.

Ліза нахилилася й підняла її. Кілька секунд просто дивилася. На світлині вони були вдвох. Вона — молода, ще майже дівчина, з розпущеним волоссям і трохи незграбною усмішкою. Поруч Іванка. Маленька, жива, весела. Вона притулилася до матері й дивилася просто в об'єктив, широко посміхаючись.

Ліза завмерла. Світ навколо ніби відсунувся кудись далеко. Вона пам'ятала цей день. Пам'ятала навіть погоду. Тепле повітря, сонце, яке час від часу ховалося за хмарами. Пам'ятала, у що була вдягнена Іванка. Світлу сукенку. Ту саму, яку вона так любила бо її подарував дядя Валера. І панамку з блакитними квіточками.   Пам'ятала, як вони сміялися. Як фотограф попросив їх стати ближче. Як Іванка спочатку вертілася, а потім раптом послухалася й обійняла її за талію.